Реферат: Музичні митці України

З 1924 р. Ревуцький викладав у Музично-драматичному інституті імені М. В. Лисенка, а з 1925 р. став професором Київської консерваторії.

Симфонія № 2 (1927) стала найяскравішим твором композитора 20-х років, видатним яви­щем української музики 1-ї половини XX ст. До речі, 1970 р. композитор зробив другу редакцію цього твору. Український мистецтвознавець С. Лісецький вважає, що Симфонія № 2 займає в українській музиці таке саме місце, як Сим­фонія № 9 Дворжака у чеській, Симфонія № 4 Брамса в німецькій, Симфонія № 27 М'ясковського в російській музичній культурі тощо.

За другу редакцію Симфонії № 2, що з'явилася 1940 р., Ревуцького нагородили Державною премією СРСР, і, здавалося б, композитор міг би на тому й зас­покоїтись. Та, розмінявши дев'ятий (!) десяток, ми­тець знову повертається до, вочевидь, дорогого йому твору - й робить (1970) третю редакцію симфонії, що стала, здавалося б, класичною.

Подібній переробці піддавав Ревуцький і інші вершинні свої твори - хорову поему «Хустина» (за поезією Т. Шевченка; першу редакцію композитор створив 1923 р., другу - 1944 р.), концерт для фор­тепіано з оркестром (перша редакція - 1934 р-, дру­га - 1963 р.). До речі, саме за концерт № 2 для фортепіано з оркестром композитора нагороджено премією імені Т. Шевченка (1966).

Багато творчих сил І душі віддав Лев Мико­лайович роботі над новими редакціями опери свого вчителя М. Лисенка - «Тарас Бульба». Робота ця почалася 1936 р. Йшлося не тільки про редагування, а й значну переробку, допису­вання нових сцен тощо. Створивши чотири опе­ри (1937, 1939, 1946, 1955), Ревуцький знову по­вертається до цього твору і пише монолог Та­раса Бульби.

Безмежно закоханий в пісенну спадщину на­роду, митець блискуче обробив безліч народних пісень: для голосу з фортепіано; для хору; для дитячого хору. Серед цих перлин - такі надзвичайно популярні твори, як «Ой хмелю ж мій, хме­лю», «Засвіт встали козаченьки», «Розпрягайте, хлопці, коні», «Ой у полі вітер віє», «Ой на горі та женці жнуть», «Кум до куми залицявся», «Як засядем, браття», «Ой ти гарний, Семене» та багато-багато Інших. Ревуцький був справжнім кори­феєм української пісенної культури.

Його пісні та обробки нікого не залишали бай­дужим. У мільйонів слухачів завмирало серце, коли, скажімо, І. С. Козловський виконував об­роблену Л. Ревуцьким пісню «Чуєш, брате мій»:

Чуєш, брате мій, товаришу мій;

 Відлітають сірим шнуром журавлі у вирій.

 Кличуть; кру, кру, кру, на чужині умру,

Доки море перелечу, крилоньки зітру,

Крилоньки зітру, кру, кру, кру... кру, кру!

Тоді багато хто плакав, зовсім не задумуючись над тим, чиї це слова й музика та хто зробив обробку, але кожного торкала за душу болюча туга за чимось дуже дорогим, що може назавж­ди відійти за обрій. Мабуть, це і є справжнє мис­тецтво.

Життєвий шлях композитора скінчився 30 бе­резня 1977 р. у Києві. Поховали його на Бай­ковому кладовищі, де спочиває прах багатьох інших видатних діячів української культури та історії.

Борис Лятошинський

Лятошинський - класик української музики XX ст. В історії світової культури його ім'я гідне стояти поряд з іменами Д. Шостаковича, Б. Бартока, К, Шимановського, А. Онеггера. Своєю творчістю він вписав музику України в євро­пейський контекст.

Творчість митця пройшла складну, сповнену яскравих і трагічних спалахів еволюцію. Понад півсторіччя пролягло між першим (1915) і ос­таннім (1968) творами великого Майстра.

Народився Борис Миколайович Лятошинський 3 січня 1895 р. у Житомирі в сім'ї інтелігентів з демократичного середовища. Закінчив Київсь­кий університет (1918) та Київську консервато­рію (19І9). Вже 1920 р. починає викладати в Київській консерваторії, з 1935 р. і до кінця жит­тя був її професором. Окрім того, в 1935-1938 рр. та під час евакуації (1941-1944) працю­вав професором Московської консерваторії.

Лятошинський був надзвичайно різнобічним композитором: створив дві опери («Золотий об­руч», «Щорс»), п'ять симфоній, чотири струнні квартети, два інструментальні тріо, низку симфо­нічних творів різних жанрів (увертюри, сюїти, балади, поеми), кантати, хори а капела, обробки народних пісень (для голосу і фортепіано, для хору), писав твори для фортепіано («Слов'янсь­кий концерт», сонати, балади, прелюдії), музику до театральних постановок («Ромео І Джульєтта» В. Шекспіра, «У пущі» Лесі Українки) та кінофіль­мів («Іван», «Тарас Шевченко», «Григорій Сково­рода», «Іван Франко», «Кармелюк» та ін.). Крім того, Борис Миколайович оркестрував опери М. Лисенка «Тарас Бульба» (з Л. Ревуцьким) і «Енеїда»,     Р. Глієра «Шахсенем» та балети.

Композитор збагатив жанрово-стильову палі­тру української музики, розширив її концепту­ально-тематичні обрії, діапазон виражальних можливостей.

І, здавалося б, комуністичний режим не міг не визнати творчої особистості                                     Б. Лятошинського; його двічі нагороджували найвищою тоді наго­родою - Державною премією СРСР (1946, 1952), а посмертно (1971) нагородили ще й Державною премією УРСР імені Т. Шевченка. Та це лише один бік медалі.

З іншого боку, у радянських законодавців від ідеології були непорушні постулати: радянський митець має творити в річищі так званого соціа­лістичного реалізму; його твори можуть бути виключно або переважно оптимістичні; форма ж твору мусить бути якомога доступнішою і зрозумілішою «для нас».

Творчість Лятошинського не вкладалася в таке «Прокрустове ложе». Соцреалістом не був. Ди­витись на дійсність крізь рожеві окуляри не хотів. Що ж до простоти... Євген Станкович, який на­лежав до останніх учнів Бориса Миколайовича, писав про роки свого навчання у Майстра: «Вже тоді відчувалося, що Лятошинський - фігура в музичному мистецтві надзвичайно поважна. Він просто вражав своєю колосальною музичною ерудицією, якнайширшим знанням стосовно ми­нулого і сьогодення... Читав з листа будь-яку партитуру XX сторіччя будь-якої складності».

Отож, знаючи і вміючи набагато більше за своїх критиків, писав музику складну і не хотів опус­катися до примітиву. Почавши музичну творчість у стилі О. Скрябіна, Лятошинський зазнав зго­дом впливу французьких імпресіоністів, пере­йшовши далі до західноєвропейського експресіо­нізму. Цих течій комуністичні його критики не розуміли і не схвалювали, а Лятошинський частенько не без задоволення переказував жар­тівливо-єхидний афоризм стосовно різних типів ставлення до музики: «Слухачі люблять музику, але не розуміють її; композитори розуміють, але не люблять; критики - не люблять і не ро­зуміють».

Оскільки його талант і музичне мислення най­яскравіше проявилися в симфонічній музиці, то саме його симфонії раз у раз викликали несамо­виту критику чи бурхливу реакцію.

Друга й Четверта симфонії Лятошинського втілюють грандіозні драматичні колізії епохи. Доля Другої симфонії (1936) була трагічною; вона опинилася «під забороною». Всі відчайдушні спроби реабілітувати цей твір виявились марни­ми, а сам композитор згодом був затаврований як «формаліст». Дісталося маестро й за Третю симфонію (після появи її другої редакції, 1951 р.). А загалом українські радянські енциклопедичні видання дуже не любили торкатись питання про симфонії Лятошинського: то було немовби не­гласне табу.

Звичайно, ніхто не дбав тоді про те, щоб цілісно познайомити світ Із симфоніями Лято­шинського. І лише 1994 р., напередодні 100-річного ювілею митця, з ініціативи американсько­го диригента українського походження Теодора Кучара Національний симфонічний оркестр Ук­раїни здійснив запис музики видатного компо­зитора (5 симфоній і симфонічна поема «Гранжина») на три компакт-диски, які фірма «Марко Поло» розтиражувала і тепер розповсюджує у багатьох країнах світу.

Тільки по смерті митця, що відійшов у вічність 15 квітня 1968 р., сучасники спромоглися належ­но поцінувати масштаб його особистості. Д. Шостакович написав: «Борис Миколайович був ве­ликим композитором і водночас видатним педа­гогом, що виховав чимало обдарованих музи­кантів. Його учнями, окрім Станковича, були такі талановиті композитори, як Л. Дичко, В. Кирейко, І. Карабиць, В. Сильвестров, Л. Грабовський та інші».

Микола Дремлюга

Є в Японії добрий і мудрий звичай: дитина, яка збирається до першого класу, має заспівати на спів­бесіді з учителем до дванадцяти японських народ­них пісень. Впоралася із завданням - школяр, ні - хай приходить із батьками наступного року.

Цей приклад мудрої національної музичної пе­дагогіки мимоволі спадає на гадку, коли думаєш про творчість видатного українського композито­ра і педагога, народного артиста України, професо­ра Національної музичної академії Миколи Дремлюги, у центрі всієї творчості якого - турбота про розвиток українського бандурного мистецтва, про те, щоб не пересихало духовне коріння нації.

Бандура — найдорожчий національний музич­ний інструмент, її задушевний, сповідальний, молитовний голос пронизує всю історію та культу­ру України; вона, бандура, немовби уособлює співучість та безсмертя українського народу.

Народився Микола Васильович Дремлюга 22 червня 1917 р. у с. Бутурліновка на Воронеж-чині. 1946 р. скінчив Київську консерваторію, з 1978 р. - її професор. У консерваторії його вчи­телем був Л. Ревуцький. Микола виявився гід­ним свого великого вчителя.

Те, що зробив Дремлюга для українського бан­дурного мистецтва, без перебільшення можна на­звати творчим подвигом композитора. Як відо­мо, бандура довго виконувала переважно супро­відну, акомпанементну роль. Дремлюга створив багатющий концертний репертуар для бандури і вперше вивів її на концертну естраду як сольний інструмент. Композитор є автором першого в історії української музики концерту для бандури та симфонічного оркестру.

Написані ним багаточастинні сонати, сюїти, ціла низка творів інших жанрів, таких як дума, поема-рапсодія, прелюдія-фуга. рондо, пісня, танець, капричіо, - колоритно збагатили концертний бан­дурний репертуар новими виконавськими прийо­мами та виражальними можливостями.

Страницы: 1, 2, 3, 4