Реферат: Гравюра стародруків
У першій половині XVIII ст. графіка видань друкарні
Києво-Печерської лаври була збагачена високохудожніми гравюрами на міді Аверкія
Козачківського. Цей художник працював у стилі бароко, хоч у деяких його творах
помітні передумови класицизму. Гравюри Козачківського мають складну композицію,
вони сповнені експресії та динаміки рухів. Рисунок у нього сміливий, штрих
упевнений, володіння світлотінню у виявленні форм упевнене.
Високого мистецького рівня гравюра на міді досягла у творчості видатного
київського художника середини XVIII ст. Григорія Левицького. Він гравірував
ілюстрації для релігійних і світських видань києво-печерської друкарні, плідно
працював над естампною гравюрою, особливо над академічними тезами та
подарунковими гравюрами великого розміру. Г. Левицький виконував багато гравюр
орнаментально-декоративного характеру для Київської академії, з якою він мав
творчі зв’язки. Гравюри Левицького відзначаються досконалістю, чистотою
рисунка, м'якістю манери штрихування, майстерністю у відтворенні пластичних
форм.
Велику увагу художник приділяє у своїх творах образу людини. У
його складних композиціях помітне прагнення до урочистості, монументальності,
барокової пишності. Художник завжди широко використовує у своїх композиціях
різні символи, алегоричні та біблійні сюжети.
На початку XIX ст. українське графічне мистецтво вступає в новий
етап свого розвитку. Внаслідок зростання антифеодального руху народних мас
виникають нові революційно-демократичні ідеї, які впливають і на формування мистецтва.
Провідне місце тепер займає станкова графіка, а в ній на широку дорогу виходять
побутовий та історичний жанр, пейзаж та портрет, які в період переважання
церковних канонів лише частково існували в книжковій та естампній гравюрі.
Збагачення художньої мови сприяло опануванню митцями нових графічних технік:
торцевою гравюрою на дереві, автолітографією, офортом, акватинтою та “чорною
манерою” (мец-цо-тинто), які з явилися в кінці XVIII — на початку XIX ст.
Зокрема, торцева гравюра була винайдена 1771 р. англійським
гравером-ілюстратором Томасом Б’юїком, що почав гравірувати штихелем на торці
самшита і легко домігся багатої тональності у відтворенні світлотіні,
витонченості лінії.
Порівняно з трудомісткою гравюрою на металі, торцева гравюра на
дереві стала доступнішою, і головне, її можна було друкувати в книзі одночасно
з текстом, як і обрізну гравюру. Великі вигоди нової техніки відразу полюбилися
граверам, і невдовзі вона стала відомою в усьому світі. В українському
книгодрукуванні торцева гравюра почала вживатися з початку XIX ст. Літографія
була винайдена у кінці XVIII ст. пражанином Алоїзом Зенефельдером. На Україні
вона стала відомою у 20-х рр. XIX ст. і відразу набула широкого розвитку.
Новим етапом у розвитку українського мистецтва графіки стала творчість
Т. Шевченка. Учень славетного російського художника К. Брюллова в Петербурзькій
академії, Шевченко засвоїв принципи високого професіоналізму і став видатним
українським митцем.
У творчості Шевченка-художника значне місце займає графіка. Він
багато працював у рисунку олівцем, пером, любив сепію, акварель. Надавав
великого значення естампній графіці як найбільш доступному виду мистецтва для
широких верств і сам працював багато в техніці офорта й акватинти.
Видатними графічними творами є серія офортів Т. Шевченка
“Живописная Украйна” (1844), у якій художник відобразив історичне минуле й
сучасний йому народний побут та красу природи України.
У роки заслання в степах Казахстану Шевченко змальовував життя і
побут казахського народу. Там же в 1856—1857 рр. він виконав соціальне
загострену серію малюнків “Притча про блудного сина”. У таких композиціях, як
“Кара шпіцрутенами”, “Кара колодкою”, “У в'язниці”, він гостро засудив мерзенну
російську солдатчину, розкрив драматизм людської трагедії.
Значне місце у графічній творчості Шевченка займає портрет. Він
завжди прагнув до виявлення вдачі і внутрішнього світу людини. Саме такі його
портрети М. Щепкіна, Ф. Бруні, Айри Олдріджа, Ф. Толстого, П. Клодта, сюїта
автопортретів, в яких розкрито глибоку душевну драму гнаного російським
царатом, але нескореного Кобзаря.
Ще студентом академії Шевченко проявив свій талант і в книжковій
графіці. У 1840 р. він виконав акварель “Марія” до поеми О. Пушкіна “Полтава”.
У 1841 р. створив ілюстрацію до повісті М. Надєждіна “Сила волі”, у тому ж році
— ілюстрацію “Знахар” до однойменного твору Г. Квітки-Основ яненка, що була
відтворена ксилографією у книзі О. П. Башуцького “Наши, списанные с натуры русскими” (1842). Він перший створив ілюстрацію
до повісті М. Гоголя “Тарас Бульба” (1842), виконав сепії до власних поем
“Слепая” та “Невольник”.
У цей же період Шевченко ілюстрував книгу М. Полевого “История
Суворова” (1843) та виконав 12 портретів до видання того самого автора “Русские
полководцы” (1844), які були переведені в
гравюру на металі англійським гравером Джоном Енрі Робінсоном і надруковані в
Лондоні. Відома ще одна його ілюстрація до трагедії Шекспіра “Король Лір”.
В
останні роки своєї творчості Шевченко захопився офортом і акватинтою. Він досяг
у цих видах графіки великої майстерності, став одним з найкращих офортистів
свого часу й одержав звання академіка гравюри.
Творчість Шевченка-графіка мала величезний вплив на подальший
розвиток українського і російського графічного мистецтва. Про значення його як
великого народного поета і художника для російського і українського мистецтва
влучно і зворушливо сказав російський художник Лев Жемчужников: “Вийшовши з
простого народу, він не відвернувся від убозтва й голоти, навпаки — він і нас
повернув обличчям до народу, примусив полюбити його і співчувати його
вболіванням. Він ішов попереду, вказуючи і чистоту слова, і чистоту думки, і
чистоту життя” (“Основа”, 1861, 5 березня).
Видатними українськими графіками другої половини XIX — початку XX
ст. були П. Мартинович і О. Сластьон, які разом навчалися в Петербурзькій
академії. Повернувшись на батьківщину, вони працювали переважно у станковому
рисунку й книжковій ілюстрації. Подорожуючи разом по селах Полтавщини,
Мартинович і Сластьон змальовували краєвиди і портрети селян, кобзарів. За свої
рисунки олівцем ще в академії Мартинович завжди одержував найвищі оцінки і
нагороди. Виявляючи байдужість до програмних завдань академії на сюжети
античної міфології та Біблії, Мартинович уже тоді почав працювати над
ілюстраціями до “Енеїди” І. Котляревського. Героями його композицій були
українці, його земляки — полтавчани. Малював він також ілюстрації до
“Гайдамаків” Т. Шевченка, до українських пісень.
Ідейним наставником студента Мартиновича в розробленні народної
тематики був видатний російський художник І. Крамськой. Він високо цінував
талант молодого художника і покладав на нього великі надії. В 1881 р.
Мартинович залишив академію і повернувся на батьківщину, в Костянтиноград. Тут
він працює над галереєю портретів селян Полтавщини, що стає вершиною його
творчості й визначним явищем в українському мистецтві. Велику мистецьку
цінність мають його портрети П. Тарасенка з Кирилівки, О. Бурштримихи з
Добреньок, М. Довгого з Шаблинівки, І. Крюка з Лохвиці, Ф. Мигаля та Я. Кричка
з Вереміївки та ін. У своїх портретах Мартинович прагнув передати благородство
і почуття власної гідності сільської людини. Крім портретів, Мартинович виконав
багато пейзажів і жанрових малюнків олівцем. Він малював вереміївські ярмарки,
хати й подвір’я, стародавні дерев’яні споруди Полтавщини, інтер’єри.
Мартинович
уславився як великий майстер рисунка олівцем. Передаючи світлотіньові ефекти та
виявляючи форму, він умів гранично використати багатство тонової градації
італійського олівця. О. Сластьон у своїх спогадах про Мартиновича писав: “Де
він провів олівцем, там уже не треба поправляти рисунок, відразу виходить
закінчення”. Вереміївські малюнки були, по суті, останніми у творчості
Мартиновича. Тяжка психічна хвороба, що розпочалася ще в Петербурзі, все більше
й більше підточувала здоров я художника. Він хотів продовжувати працювати, але
сили його згасали. Йому ще вдалося 1903 р. виставити свої малюнки у Полтаві на
виставці, влаштованій з нагоди відкриття пам’ятника І. Котляревському.
У 1870-х рр. почав працювати над ілюстраціями до “Гайдамаків” Т.
Шевченка О. Сластьон. Майстерне володіння рисунком і світлотінню дало
можливість йому вдало розв’язати композиції, сповнені складної динаміки, і з
великою повнотою відтворити образи героїв поеми, передати пафос народного
повстання, трагедійність, якими насичена геніальна поема. Закінчивши Академію
мистецтв 1882 р., Сластьон повернувся в Україну. Працюючи в Миргородській
художньо-промисловій школі, він разом з Мартиновичем продовжував мандрівки по
селах і містах Полтавщини, де знайомився з кобзарями, малював їхні портрети,
записував пісні і думи. Так він зібрав близько сорока портретів кобзарів. Для
кожного з них він знайшов оригінальну композицію. Виконано їх пером, олівцем, з
розмивкою туші та білилом.
О.Сластьон мав задум виконати також серію ілюстрацій до історичних
пісень та народних дум. Відома одна його ілюстрація—“Дума про смерть
козака-бандуриста” (1897).
Художник і архітектор В. Кричевський знайшов своєрідне графічне
вирішення книжкової обкладинки, яке відразу зайняло чільне місце в українській
графіці початку століття. Вміле застосування народного орнаменту, майстерна і
вишукана композиція шрифтового заголовка обкладинки книги — характерні риси
його графіки.
Високої майстерності в оформленні й ілюструванні книги досяг Г.
Нарбут. Відчуваючи архітектоніку книги як цілий організм, уміло поєднуючи
рисунок з текстом, він створив неповторні взірці книжкового оформлення. Дбаючи
про відродження друкарського мистецтва, художник згуртував навколо себе групу
молодих графіків, яким передавав своє мистецтво. Поєднання елементів народного
мистецтва з рисами новітніх художніх шукань, рисунки шрифтів на базі
модернізації кирилиці й шрифтів українського бароко дістали широке застосування
у нарбутівському книжковому оформленні і наслідувались його учнями.
Страницы: 1, 2, 3, 4 |