Дипломная работа: Національна депозитарна система України

Радянське цивільне законодавство не приділяло багато уваги цінним паперам і розглядало їх як річ. Наявність в обігу паперових облігацій 3% позики ставили первинним майнове право на цінний папір. Такий підхід цілком справедливий, якщо ми маємо справу з надрукованими на папері документами – цінними паперами на пред'явника. Саме вони є найбільш яскравим прикладом сполучення зобов'язальних прав, що надаються емітентом інвестору, і майнових прав на цінний папір. Однак, в Україні вся приватизація здійснювалась іменними цінними паперами, за умови практично повної відсутності їх правового аналізу. Важливо зауважити, що на даний час обіг (укладання та виконання угод щодо цінних паперів) цінних паперів регулюється великою кількістю законодавчих і підзаконних актів, що регулюють майнові взаємовідносини. З одного боку загальне законодавство (Цивільний кодекс України, Закон “Про власність”, “Про нотаріат” тощо) із низкою підзаконних актів, а з іншого – спеціальне законодавство. Цілком можливо при обігу цінних паперів порушити (практично не можливо не порушити) хоча б один з цих актів. Це може відбутися незважаючи на Закон України “Про Національну депозитарну систему й особливості електронного обігу цінних паперів в Україні”, який також регулює “обіг цінних паперів”. Однак цей закон для багатьох правознавців є чомусь вторинним. І це відбувається незважаючи на п.7 розділу 4 Закону України “Про Національну депозитарну систему й особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” “До приведення законодавства у відповідність з цим Законом закони та інші нормативні акти України, прийняті до набрання чинності Законом України "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні", діють у частині, що не суперечить цьому Закону.”

Відсутність чіткої визначеності щодо порядку застосування загальних та /або спеціальних нормативно - правових актів дає можливість вирішувати долю учасників ринку цінних паперів суб’єктивно.

Україна в даному випадку навіть не вчиться на власному досвіді, вже не кажучи про досвід інших країн. Українське загальне законодавство визначає, що обіг фінансового інструменту – грошей регулюється спеціальним законодавством і документами Національного банку України. Невже у відношенні ще більш специфічного фінансового інструменту –цінних паперів важко застосувати ту ж саму норму. Тим більше таке спеціальне законодавство існує а стандарти, встановлені Національним депозитарієм України підлягають обов’язковому виконанню всіма учасниками Національної депозитарної системи(Указ Президента України від 22 червня 1999 року N 703/99). Цілком зрозуміло, що для впровадження цієї ідеї необхідно ревізувати нормативну базу щодо ринку цінних паперів. Однак, досвід інших країн і стан справ в Україні наполегливо підштовхує до вирішення цієї проблеми.

Створення чітко зрозумілої і прозорої системи законодавчого регулювання надасть інвестору впевненість, що в Україні його права власності захищені. У випадку обрання цього шляху вирішення проблем обліку прав, закріплених цінними паперами можливо регулювати спеціальним (чітко визначеним) законодавством.

Відсутність в Україні практики формування депозитарного обліку обумовлює необхідність концентрації інтелектуальних і фінансових зусиль навколо Національного депозитарію, до компетенції якого відноситься стандартизація депозитарного обліку і стандартизація документообігу. Допомогу у створенні депозитарного обліку в Україні можуть зробити практичні розробки в цьому напрямку інших країнах. Найбільшою проблемою цього напрямку є обмежений доступ українських фахівців до найкращого практичного досвіду іноземних депозитарних систем, який є “ноу-хау” і не підлягає поширенню. Практичне вивчення роботи конкретних депозитарних систем може стати за порукою не допущення помилок та підгрунтям для адаптації та інтеграції українського ринку цінних паперів у міжнародні ринки. При вирішення цієї задачі застосування “під копірку” таких “готових рецептів” країн із розвинутими ринками цінних паперів повинно враховувати правові норми України й особливості пост-приватизаційного періоду. Такі практичні розробки повинні бути вивчені й адаптовані з урахуванням усього комплексу законодавчих і нормативних актів України. Важливу роль у справі створення депозитарного обліку в Україні може зіграти також багатий досвід Національного банку України, накопичений при створенні банківської системи, а також при розробці і впровадженні передових інформаційних банківських технологій (система електронних платежів НБУ - одна з кращих у Європі). Президент України в Указі від 30 жовтня 1999 року № 1415/99 “Про Основні напрями розвитку фондового ринку в Україні у 2000 році” визначив, що розбудова інфраструктури фондового ринку передбачає, зокрема, запровадження стандартів діяльності професійних учасників фондового ринку щодо обліку прав власності на цінні папери на основі подальшого розвитку Національного депозитарію України і клірингового депозитарію, запровадження сучасних фінансових та інформаційних технологій.

Стандартизація обліку прав власності на цінні папери Національним депозитарієм України має стати практичним кроком щодо гармонізації законодавства України з світовими і Європейськими нормами. Встановлення відповідних стандартів депозитарного обліку буде сприяти підвищенню прозорості фондового ринку та сприяти зростанню операцій на фондовому ринку, що фактично веде до підвищення доходної частини бюджету України за рахунок відповідних податків. Стандартизація Національним депозитарієм операцій на ринку цінних паперів дає можливість сформувати фундамент ефективного ринку цінних паперів, забезпечити дієвий контроль з боку державних органів та створює умови для надійного захисту прав інвесторів. З метою створення єдиної системи депозитарного обліку Національним депозитарієм із залученням фахівців державних органів, експертів фондового ринку і представників міжнародних організацій розроблено та затверджено Стандарт депозитарного обліку. В цьому стандарті вперше на теренах країн СНГ вдалося створити основу для формування єдиної системи депозитарного обліку як для державних так і для корпоративних цінних паперів. Але норми законодавства і стандартизація не можуть замінити собою високі технології та програмні продукти, що мають забезпечити функціонування Національної депозитарної системи. Розбудова Національної депозитарної системи передбачає впровадження сучасних принципів і технологій, які відповідають тенденціям глобалізації ринків і в світовому масштабі. Запровадження стандартів має супроводжуватися створенням системної технології, що поєднує облікову і виконавчу систему інфраструктури ринку цінних паперів. Приклад такого будівництва в Україні вже є. Це поєднання методологічної роботи Національного банку зі створенням системи електронних платежів. Вирішення цієї проблеми забезпечить рух інвестицій в Україну, вихід цінних паперів українських емітентів на іноземні фондові ринки, буде сприяти прозорості і надійності фондового ринку України.

Постійна увага Президента України і Уряду до формування фондового ринку в Україні, на мій погляд, мають забезпечити консолідацію усіх здорових сил для якнайскорішого подолання проблем на ринку цінних паперів в Україні.

Висновки

Фондовий ринок дозволяє зібрати тимчасово вільні кошти і направити їх у найбільш вузькі місця економіки. Причому механізм цей об'єктивний, не залежний від волі чиновників. Власник грошей вибирає сферу їх вкладення в залежності від її інвестиційної привабливості. Перешкодою на шляху такого процесу вільного переливу капіталів сьогодні в Україні є серйозні недоліки роботи фондового ринку. Зокрема, незважаючи на урядові рішення, все ще не сформована депозитарна система, не відпрацьований механізм роботи зберігачів цінних паперів і т.д. У цих умовах роль реєстраторів, переоформляти право власності на акції, продовжує залишатися досить значною. І в умовах постприватизаційного періоду буде залишатися такою ще досить довго. Дрібним власникам не має сенсу звертатися до послуг депозитаріїв та зберігачів. Таким чином, державне регулювання діяльності реєстраторів має і ще довго буде мати важливе значення. Антимонопольний комітет України отримує масу скарг від учасників фондового ринку, яким реєстратори створюють серйозні перешкоди для переоформлення права власності на акції. Описують кричущі факти, коли вартість послуги реєстратора досягає або навіть перевищує ціну пакету акцій, який перереєстровується. Нерідко такі зловживання змушують покупця взагалі відмовитися від покупки акцій конкретного емітента. Ніде в світі послуга реєструючої структури не робить впливу на вибір того чи іншого об'єкта інвестування. Покупець орієнтується не на вартість послуги інфраструктури фондового ринку, а на інвестиційну привабливість самого підприємства-емітента. Реєстратор дозволяє собі зловживання тому, що за законодавством емітент може укласти договір на ведення реєстру тільки з одним реєстратором. І якщо я - покупець акцій цього емітента, то я змушений користуватися його послугами, вибору у мене немає. Іншими словами, реєстратор є монополістом на ринку переоформлення права власності на акції конкретного підприємства. Цей очевидний теза, на жаль, не знаходить одностайної підтримки. Особливо прикро, коли його оскаржують люди, які повинні захищати інтереси учасників фондового ринку. Висловлюється думка про те, що сьогодні на ринку реєстраторських послуг працює понад 400 реєстраторів. Крім того, ДКЦПФР вже видала ліцензії на роботу 61 зберігачу, що в певній мірі похитнуло монопольне становище реєстратора. Однак скільки б господарюючих суб'єктів ні працювало в даній сфері, визначальним критерієм для віднесення цих суб'єктів до числа монополістів є можливість вибору споживачем однієї або кількох структур, які можуть надати йому потрібну послугу. У даному випадку споживач-покупець не може вибирати одного з 400 реєстраторів: він звертається лише до того з них, з ким емітент уже уклав договір на обслуговування. Теза про монополізм реєстраторів підтверджується ще і тим, що законом «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» поставлено вимогу про необхідність регулювання цін реєстраторів. Якщо б цей ринок був конкурентним, то така вимога ніколи б не виникло. На конкурентному ринку не може бути регулювання ціни чиновником, там вона встановлюється в залежності від попиту та пропозиції. На конкурентному ринку підприємець може встановлювати ціну, яка йому заманеться. І якщо ця ціна буде непомірно високою, то споживач просто піде від нього до конкурента. Тобто конкуренція просто змусить встановлювати обгрунтовані ціни. Але якщо ринок монопольний, то споживача треба захищати від зловживань. Є два варіанти такого захисту. Або державне регулювання ціни, або робота монополіста у вільному режимі без встановлення ціни державою, але реагування на істотні відхилення, зловживання монопольним становищем. Державне регулювання цін - не кращий метод управління. Не випадково в Україні за наявності 372 монопольних структур на загальнодержавних ринках і 3014 - на регіональних регулювання цін здійснюється тільки по 7 і, відповідно, 314 позицій. На загальнодержавному ринку - це продукція металургійної промисловості, на регіональному рівні - це ринки житлово-комунальних послуг, харчової промисловості. Міжнародні фінансові організації в якості одного з умов надання Україні кредитів висунули вимогу мінімального втручання держави в процеси регулювання цін. Тому регулюються тільки найбільш проблемні ринки. Таким проблемним ринком і є одна з послуг реєстраторів. Ціновий свавілля тут був настільки болісним для практики, що вилився через тиск виборців на депутатів в ухвалення мало не з голосу статті 12 закону України «Про Національну депозитарну систему...», згідно з якою реєстратор сам встановлює ціну на свої послуги, але максимальний тариф встановлює ДКЦПФР за погодженням з Антимонопольним комітетом (проблеми узгодження максимального тарифу описані автором в «Української інвестиційної газеті», № 1 від 12.01.99). Позиція комітету в цьому питанні полягає в тому, що тариф на послуги монополіста за своєю суттю відрізняється від фіскальних платежів. Це не податок на дохід або майно, а плата за реальну роботу. Вона не може встановлюватися у відсотках від вартості пакету акцій, право власності на які переоформляє реєстратор. Очевидно, що такий тариф повинен прив'язуватися до собівартості наданої послуги і враховувати розумний рівень рентабельності. ДКЦПФР наполягає на процентному підході, нічим його не обгрунтовуючи. Поки йдуть дискусії про принципи ціноутворення, життя не стоїть на місці. Монополісти продовжують зловживання, про що свідчать листи до комітету. Щоб захистити людей, прийнято рішення підійти до цієї проблеми з іншого боку. Антимонопольний комітет домовився з ДКЦПФР провести експеримент і на три місяці обмежити тариф на вхід до реєстру номінального утримувача величиною не більше ніж 10 грн. Якщо реєстратор непомірно завищує ціну на трансфер, то власник акцій має можливість переходу до зберігачу. При цьому реєстратор повинен пустити зберігача до реєстру в якості номінального утримувача за ціною, що не перевищує 10 грн. У результаті виходить дуже цікава ситуація. Очевидно, що реєстратор, не бажаючи втрачати клієнта, сам погодиться знизити свою ціну на трансфер. Моніторинг цього процесу, тобто вивчення поведінки реєстратора в умовах конкуренції з зберігачами, дозволив би економічно обгрунтувати той максимальний тариф, який необхідно встановити відповідно до вимог статті 12 зазначеного закону. Метою моєї роботи було визначення та комплексний науковий аналіз системи нормативно-правових актів, що регулюють відносини по створенню і функціонуванню правового статусу реєстратора як учасника Національної депозитарної системи" в Україні, та внесення пропозицій щодо подальшого вдосконалення чинного законодавства.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15