Реферат: Українська відповідь на нову імперську ідеологію. Кирило-Мефодіївське братство
Ще
більше значення мав політичний аспект його творчості. Найпліднішими з цієї
точки зору були 1843—1845 рр., коли, повернувшись в Україну, Шевченко написав
свої найреволюційніші поеми — "Сон", "Кавказ",
"Великий льох", "І мертвим, і живим..." та вірш
"Заповіт". Більшість з них він зібрав у своїй рукописній книжечці під
назвою "Три літа". Його пристрасна поезія виходила за межі локального
патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття
і давала бачення майбутнього: якщо Україна у минулому користувалася правами
самостійної держави, то це повинно служити достатньою підставою для здобуття
політичної незалежності у майбутньому.
Звинувачуючи
у поневоленні У країни Росію та російських імператорів, Шевченко відкидав
конформістську модель "малоросійства", що ґрунтувалася на ідеї
нероздільності Малої і Великої Русі і лояльності до імператора.
Іншою
великою заслугою Шевченка було те, що в своїй творчості він поєднав два до того
часу відокремлених струмені козацької традиції — простолюдний і старшинський.
Його ненависть до соціальної несправедливості та вболівання за волю і гідність
простої людини виводилися з його селянського походження. Але своїми
інтелектуальними здобутками він завдячував впливам українського дворянства
Шевченка могли читати всі — і селяни, і дворяни, знаходячи в його поезії
відображення своїх інтересів. Шевченків заклик до національного і соціального
визволення став ідеологічним наріжним каменем модерної України.
Шевченкова
творчість є вододілом у розвитку української ідеї. Вона заклала основи перетворення
етнічної спільноти у політично свідому націю. Увесь пізніший український
національний рух тією чи іншою мірою виводився з поезії Шевченка. А його
мученицька особиста доля послужила джерелом для витворення сильного
національного міфу, який надихав наступні покоління українських діячів.
У
1846 р. Шевченко увійшов до складу таємної української організації, що називала
себе Кирило-Мефодіївським братством. Сама організація виникла дещо раніше,
наприкінці 1845—на початку 1846 р. (Деякі дослідники твердять, що попередником
Кирило-Мефодіївського братства був гурток «Українська молодь», який нібито
виник у 1843—1844 рр. у Києві), До кінця 1846 р. у його склад входило 11 осіб:
Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Білозерський, Тарас Шевченко,
Пантелеймон Куліш, Микола Савич, Юрій Андрузький, Опанас Марковим, Олександр
Навроцький, Іван Посада, Олександр Тулуб. За винятком Шевченка, Костомарова і
Савича, всі вони були молодими людьми віком від 19 до 25 років. Ще близько 100
осіб підтримували з братством активні зв'язки. Практично всі братчики тією чи
іншою мірою були пов'язані з Київським університетом. Пізніше офіційне
розслідування діяльності Кирило-Мефодіївського братства приписує керівну роль у
цій організації Миколі Гулакові, тоді як дослідники центральною фігурою
вважають Миколу Костомарова. Первісно товариство виникло навколо групи молодих
людей, які 1845 р. разом зі студентами-товаришами відвідували лекції
Костомарова зі слов'янської міфології. Вивчення народної творчості українців та
народної творчості слов'янських народів привело Костомарова до висновку, що між
українцями й іншими слов'янами існує чимало спільного. Це наштовхнуло його на
ідею слов'янської єдності. Після переїзду з Рівного до Києва Костомаров застав
у місцевому університеті групу молоді, яка була вже приготована до засвоєння
цих нових ідей лекціями Михайла Максимовича. Подібно як Срезнєвський у Харкові,
Костомаров став духовним проводирем цієї групи. "Українська пісня й
неписана словесність народу українського натхнули молоді уми в Києві спасенною
думкою — видвигнути свою націю із темряви", — писав пізніше П. Куліш, а в
своїй автобіографії додав: "Християнство та історія слов'ян були їм
потрібні для великого сподвижництва".
Ідеологія
Кирило-Мефодіївського братства була синтезою ідеї трьох рухів: українського
автономістичного, польського демократичного і російського декабристського в
Україні. Відчутним у його діяльності було християнське спрямування, що
відобразилося у виборі патронів товариства — св. Кирила і Мефодія, які
навернули слов'ян у християнство, формі самої організації, яка наслідувала
старі українські церковні братства, та у програмному документі
кирило-мефодіївців — "Книзі битія українського народу" (інша назва —
"Закон божий"). Автором "Книги битія..." вважається Микола
Костомаров. Центральним моментом у програмному документі братства було наполягання
на необхідності досягнення християнських ідеалів справедливості, свободи і
рівності, які у "Книзі битія" поєднуються з почуттям українського
патріотизму.
Поєднання
християнської і національної ідей не було винаходом кирило-мефодіївців. Цю
формулу вони запозичили у польських інтелектуалів, передовсім з твору Адама
Міцкевича "Ksiegi narodu polskego i pielgrzymstwa polskego"
("Книги народу польського і пілігримства польського"), написаного і
виданого у Парижі 1832 р., після поразки листопадового повстання. Але
незважаючи на запозичення однієї з центральних ідей "Книга Буття..."
була оригінальним документом. У ній розвивалася ідея українського месіанства:
український народ, найбільш пригноблений і зневажений, а водночас — і найбільш
волелюбний та демократичний, звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків
— від аристократизму. У своїй автобіографії Костомаров пізніше признавався, що
федерацію слов'янських народів братчики уявляли собі на зразок стародавніх
грецьких республік або Сполучених Штатів Америки. "Книга битія"
закінчувалася словами: "І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься
до всіх Слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні
царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сиятельства,
ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в
Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у Хорутан [Хорватів], ні
у Сербів, ні у Болгар.
І Україна
буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі Слов'янськім.
Тоді
скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована
Україна: "От камень, єго же нєбрєгоша зіждущиї, той бисть во главу угла".
Програма
Кирило-Мефодіївського братства вироблялася у гострих дискусіях, насамперед —
між Костомаровим і Шевченком. Розходження між цими двома чоловими братчиками
дали привід радянським історикам і літературознавцям говорити про існування
двох течій всередині товариства — "реакційної" і "революційної".
Це твердження не згідне з правдою: природно, що рівень радикальності братчиків
був різним, але ніхто з них не був "реакціонером". Точніше буде
сказати, що політична філософія братства мала синкретичний характер: Куліш
наголошував на національному елементі, Костомаров — на загальнолюдському і
християнському, а Шевченко — на соціальному. Кожний з цих елементів знайшов
своє відображення у "Книзі Буття..."
Соціальна
програма кирило-мефодіївців містила два пункти: скасування кріпацтва та
поширення освіти серед народу. Вони не розробили конкретніших планів щодо
знищення кріпацтва й введення загальної освіти. Реалізація цих обидвох вимог
була лише передумовою для ширших політичних змін, які мали ґрунтуватися на
принципах християнської етики, ідеї панславізму і широко зрозумілого
лібералізму ч— особистої свободи людей, незалежної від їхнього соціального
статусу.
Кирило-Мефодіївське
братство було розгромлене жандармами за доносом студента Олексія Петрова весною
1847 р. Спочатку у жандармів склалося враження, що діяльність товариства не
становила серйозної політичної загрози. Шеф жандармів граф Орлов у листі до
Миколи І писав, що, "общество было не более как ученый бред трех молодых людей". Однак це
враження швидко розвіялося після арешту Шевченка, у якого було знайдено зошити
з поемами "Кавказ", "Сон", "Посланіє...". Крім
їхнього революційного й антиросійського змісту Миколу І обурило те, що у цих
віршах містилися образливі натяки на його особу та його дружину. Тому після
завершення слідства особливо тяжко було покарано Шевченка: його було віддано у
солдати на невизначений термін в Оренбурзький окремий корпус. За особистим
розпорядженням імператора над ним був встановлений суворий нагляд з забороною
писати і малювати. Інші члени товариства були засуджені на різні терміни
ув'язнення, а після ув'язнення — на заслання у віддалені губернії без права
повернення в Україну. Окрім того, Кулішу, Костомарову і Гулакові було
заборонено займатися літературною діяльністю.
Діяльність
кирило-мефодіївців поклала початок новій добі в російсько-українських
стосунках. До цього часу всі українські інтелектуальні явища були хоч і
своєрідним, але все ж таки відображенням російського інтелектуального життя.
Досі українці задовольнялися тими нішами, які створювала для них російська
культура. Заповнюючи ті ніші, вони водночас вносили свою коректуру у поняття
"руськості". Вихідці з Малоросії першими порушили питання про
російську національну ідентичність. Даючи розширене ("общерусское")
трактування своєї ідентичності, "малороси" вводили росіян у ширший
слов'янський світ і, до певної міри, готували грунт для слов'янофільства і
російського націоналізму.
Приклад
інтеграції "малоросів" в імперське суспільство немов давав ствердну
відповідь на поставлене Пушкіним запитання: чи зіллються усі слов'янські ріки у
російське море? Співвідношення між "Малою" і "Великою"
Руссю, що склалося на початку XIX ст., слугувало готовою моделлю для асиміляції
інших народів — тобто реалізації уваровської формули "народності".
Здавалося, що "стара Україна" зійшла з історичної сцени, і в
українському питанні не було нічого такого, що робило б його політичним,
упроваджуючи свої реформи, Уваров зобов'язував Київський університет до
проведення спеціальних заходів "к исцелению глубокой язвы — взаимной ненависти двух
славянских народов". Він мав на увазі лише народи російський і
польський. Офіційні плани не передбачали існування в Малоросії третьої нації —
української.
Страницы: 1, 2, 3 |