Курсовая работа: Характеристика правового статусу особи

Існують різні юридичні засоби захисту. За формами захисту це судові, парламентські, адміністративні, контрольно-наглядові, адвокатські засоби. Залежно від заходів захисту слід розрізняти засоби: 1) припинення порушень прав людини (заборона експлуатації механізмів, припинення робіт тощо); 2) усунення перепон для їх здійснення (наприклад, судове рішення про задоволення негаторського позову); 3) визначення або підтвердження права; 4) відновлення порушених прав. За галузевою належністю можна виділити цивільно-правові, адміністративно-правові, сімейно-правові, цивільно- і кримінально-процесуальні та інші юридичні засоби захисту прав людини. Слід підкреслити, що вказані засоби використовуються, як правило, у процедурно-процесуальній формі.

Теоретичний аналіз правового захисту людини дозволить, на думку автора, більш чітко передбачити у законодавстві механізми їх реалізації. Адже визнання і закріплення в законах кожного права людини (або групи однойменних прав) повинно одночасно супроводжуватись встановленням усіх елементів юридичного механізму їх забезпечення: юридичних процедур реалізації, юридичних засобів охорони і захисту.

Однією з характерних особливостей розвитку співробітництва держав в області прав людини на сучасному етапі є створення системи міжнародного контролю за втіленням у життя взятих ними на себе юридичних зобов’язань. Його заснування і функціонування як на універсальному, так і на регіональному рівні є одним з найбільших досягнень в міжнародному регулюванні прав людини в другій половині XX століття.

Роль контрольних органів в сучасних умовах постійно зростає. Все більше уваги приділяється їх функціям і повноваженням в діяльності ООН і в різноманітних універсальних і регіональних угодах. Як відомо, в міжнародних відносинах немає наддержавної влади, яка б могла контролювати здійснення принципів і норм міжнародного права, в необхідних випадках застосовуючи санкції за порушення завзятих на себе зобов’язань. Тому держави і передбачили створення міжнародного контрольного механізму, який виник в результаті міжнародної правотворчості, ускладнення міждержавних зв’язків, появи глобальних проблем, що визначають долю всього людства.

Мета контрольного механізму полягає не в примушенні чи застосуванні санкцій до держав за невиконання взятих ними на себе зобов’язаннями, а тільки в контролі за втіленням у життя міжнародних угод.

Отже, інститут контролю за останні роки отримав широке розповсюдження в різноманітних сферах міжнародних відносин і особливо в сфері прав людини. Держави, погоджуючись на міжнародно-правове регулювання основних прав і свобод людини, беруть на себе відповідні обов’язки. Об’єкти таких обов’язків - права людини - втілюються в життя самими державами. Однак їх здіснення підлягає контролю з боку міжнародного співтовариства. В цьому полягає одна з принципових рис міжнародно-правового регулювання прав людини.

В сучасних міждержавних відносинах імплементація прав людини здійснюється законодавчими, адміністративними, та іншими засобами, що є в розпорядженні кожної держави, а міжнародні органи тільки контролюють цей процес. В даний час ряд контрольних органів створено у відповідності з Статутом ООН, інші створені на основі міжнародних угод по правам людини як універсального так і регіонального характеру.

Висновки

У висновках викладено узагальнення до усіх розділів курсової роботи. Правовий статус особи утворюється сукупністю всіх прав, свобод і обов’язків людини і громадянина та є основою її правового становища. Правове становище особи – це складне поняття, що включає правовий стан особи, загальну правоздатність, політико-правові принципи, права, свободи і обов’язки людини і громадянина, а також гарантії реалізації і захисту прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Правовий статус особи – це сукупність або система суб’єктивних прав, свобод і обов’язків, які належать конкретній особі і закріплені в чинній системі права. Суб’єктивне право в загальній теорії права розуміють як сукупність прав, свобод і обов’язків особи, які можуть бути реалізовані у правовідносинах. Об’єктивне право – це система законодавства та інших форм права, у яких закріплюються суб’єктивні права і обов’язки всіх суб’єктів суспільних відносин.

Правове положення особи як сукупності встановлених державою прав, обов’язків і свобод не є чимось постійним, незмінним, вічним. Не тільки кожна суспільно-економічна формація характеризується відомою своєрідністю в юридичному закріпленні свободи особи, але, як правило, і кожна окрема держава намагається по-своєму вирішити дане питання, закріплюючи правовий статус особи. При цьому в кожній окремій державі правовий статус іноземців і осіб без громадянства є різний. Закон України «Про правовий статус іноземних громадян» як за змістом, так і зі своєю назвою не відповідає Конституції. Більш того, він не пов’язаний з іншими актами цивільного законодавства (Законом України «Про громадянство» від 18 січня 2001р., Законом України «Про біженців» від 24 грудня 1993р. Не узгоджений він і з проектом Закону України «Про міжнародне приватне право»). Вказаний закон слід називати Законом України «Про правове положення іноземних громадян і осіб без громадянства». Своїм змістом Закон має відображувати всю сукупність прав та обов’язків іноземних громадян в Україні, як учасників цивільно-правових відносин. Новий закон, який визначатиме правовий статус іноземних громадян, має використовувати юридичну категорію «іноземні громадяни». У цивільному законодавстві України слід відмовитися від використання терміна «іноземці».

Це стосується і тексту Конституції України. В актах цивільного законодавства слід замість поняття «громадянин» (громадяни) використовувати поняття «фізична особа» (фізичні особи)». 7. Поняття «іноземні громадяни» і «особи без громадянства» не співпадають, вони мають власний зміст і смислове навантаження. Відстоюється позиція про неможливість обмеження правоздатності іноземних громадян, тому що фізичні особи у своїй правоздатності обмежені бути не можуть, ця юридична категорія за своїми властивостями невід’ємна від особи. Мова може йти в окремих випадках лише про позбавлення суб’єктивного права.

Поняття “людина” і “особа” відрізняються один від одного не за обсягом, а за змістом, в тому сенсі, що суттєве значення має соціальна природа людини, яку відображає поняття “особа”, що вказує на зв’язок людини з соціальними законами її буття.

Не дивлячись на спори деяких авторів (Вітрук Н.В) про співвідношення термінів “правовий статус людини” і “правове положення людини”, ці поняття етимологічно співпадають, це слова-синоніми.

Також рівнозначними і взаємозамінними можна вважати терміни “конституційні права і обов’язки” і “основні права і обов’язки”. Однакові за змістом права можуть бути конституційними (за формою закріплення) і одночасно основними (за характером, роллю тощо).

На думку багатьох авторів (Фарбер І.Є. та інш.) розмежування прав людини і прав громадянина всередині держави “позбавлене практичного значення”. Проте Конституція України розрізняє права людини і права громадянина, пов’язуючи останні з інститутом громадянства (ст. 4 Конституції України).

Конституційні (основні) права і свободи людини і громадянина можна визначити як закріплені у Конституції (Основному Законі) невід’ємні, як природжені, так і виникаючі лише за умов наявності громадянства, найбільш важливі права і свободи особи, що складають ядро її правового статусу, гарантованого державою.

Існує багато класифікацій основних прав і свобод людини, але більшість авторів схиляється до традиційної класифікації, яка властива Загальній Декларації прав людини: 1) особисті; 2) політичні; 3) соціально-економічні.

Не дивлячись на те, що деякі автори розглядають соціальні та економічні права окремо, вони, звичайно, не співпадають, але настільки близькі один до одного, що логічно було б об’єднати їх загальним поняттям – “соціально-економічні права”.

Соціально-економічні права людини і громадянина можна визначити як передбачені правовими нормами і гарантовані державою можливості поведінки конкретних суб'єктів у сфері виробництва і розподілу матеріальних благ, покликані забезпечити задоволення економічних і тісно пов'язаних з ними духовних потреб і інтересів людини.

Право громадян на соціальний захист гарантується державним соціальним страхуванням, яке можна визначити як основне джерело і одна з форм матеріального забезпечення громадян у разі хвороби, нещасного випадку, а також в старості, шляхом перерозподілу коштів від працездатних – непрацездатним, побудоване на принципі солідарності поколінь і нерозривно пов’язане з трудовою діяльністю людини в народногосподарському комплексі держави.

Всю систему гарантій забезпечення соціально-економічних прав можна умовно поділити на державно-правові гарантії, до яких треба віднести соціальну політику держави, судовий захист тощо, і міжнародно-правові.

Отже, в курсовій роботі розглянуто правовий статус особи в негативній та позитивній характеристиці, проблеми встановлення та розпоряджання.

Список використаних джерел

1.  Конституція незалежної України. — К. Юрінком Інтер, 2000

2.  Коментар до Конституції України. - К., 1998

3.  Даниленко В. Декларація прав і реальність: До 200-річчя Декларації прав людини і громадянина. - М.: Міжн. відносини, 1989.

4.  Бойко В. Права людини під захист суду //Юридичний вісник України. - 1997. - № 24

5.  Великий тлумачний словник сучасної української мови. — К.: Перун, 2001.

6.  Вітрук Н. В. Основи теорії правового положення особи в соціалістичному суспільстві. — М.: Юрид. літ., 1979.

7.  Загальна теорія держави і права: Академ. курс. — Т. 1. — М.: Зерцало, 1998

8.  Зайчук О. В., Оніщенко Н. М. Теорія держави і права. Академічний курс. – К.: Юрінком Інтер, 2006

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8