Курсовая работа: Представництво в цивільному праві

Курсовая работа: Представництво в цивільному праві

Курсова робота

"Представництво в цивільному праві"

Зміст

Вступ. 3

1. Поняття та підстави представництва в цивільному праві України  4

2. Види представництва в цивільному праві України. 12

3. Оформлення та умови дії довіреності, як підстави представництва у цивільному праві України. 18

Висновки. 23

Перелік використаної літератури. 24

Значення цього інституту в суспільному житті зумовлено тим, що представництво дає можливість оптимізації та активізації придбання та реалізації суб'єктивних прав і обов'язків, а для недієздатних громадян є основним засобом їх участі в правовідносинах. За допомогою представництва можливі придбання й реалізація більшості матеріальних і низки процесуальних цивільних, а також інших за галузевою належністю суб'єктивних прав і обов'язків. Таким чином, представництво виступає як одна з важливих гарантій реального здійснення прав і виконання обов'язків суб'єктами права. Разом з тим особа представника не має закривати собою того, кого представляє, обмежувати його розсуд та права. З'ясування співвідношення між цими суперечливими цілями становить значний науковий інтерес. Зазначені обставини зумовлюють актуальність теми, яка в умовах проголошеного в нашій державі повернення до загальнолюдських гуманістичних цінностей набуває особливого звучання.

Разом з тим проблема представництва має не лише теоретичний інтерес, але і практичне значення, оскільки процес оновлення цивільного законодавства, який відбувається в Україні, поставив на порядок денний питання про зміну в підходах до регулювання відповідних суспільних відносин, у тому числі тих, що опосередковують відносини представництва. Останні в умовах розширення кількості учасників цивільного обігу, посилення їхньої автономії є ефективним засобом здійснення прав та реалізації обов'язків учасниками економічного обігу.

Крім того, представництво часто є необхідною умовою реалізації правосуб'єктності юридичної особи. І хоч існує думка, що інтереси останньої зазвичай представляє її орган, але правова природа таких відносин залишається не до кінця з'ясованою. До того ж, у будь-якому разі без інституту представництва тут обійтись практично неможливо.

         Інститут представництва в цивільному праві України представлений главою 17 Цивільного кодексу України[1] (далі по тексту «ЦК») (ст.ст. 237-250).

         Відповідно до ст. 237 ЦК представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

         Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.

         Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

         Отже, пред­ставництво є системою, що включає правовід­носини:

1)   між тим, кого представляють, і представником (внутрішні правовідносини представництва);

2)   між тим, кого представля­ють, і третьою особою;

3)   між представником і третьою особою.

Внутрішні відносини представництва склада­ються між тим, кого представляють, і представ­ником, зумовлюючи виникнення у того, кого представляють, прав і обов'язків внаслідок дія­льності представника. Для цих відносин характерним є те, що вони:

1)   спрямовані на упорядкування правових зв'язків між тим, кого представляють, і третьою особою, тобто мають характер організаційних майнових правовідно­син;

2)   мають щодо цих зв'язків службо­вий (допоміжний) характер;

3)   виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії (представника), а з метою здійснення інтересу того, кого представляють.

Зовнішні відносини представництва бувають двох видів:

1)   відносини між представником і третіми особами, які мають організаційний ха­рактер;

2)   правові відносини між тим, кого пред­ставляють, і третіми особами, встановлення яких є результатом дій представника.

У силу зовні­шніх правовідносин представництва представ­ник зобов'язаний інформувати третю особу про представницький характер своєї дії (інформа­ційний обов'язок), а також надати докази на­явності і змісту повноваження. Невиконання першого обов'язку покладає юридичні наслід­ки дій представника стосовно третьої особи безпосередньо на представника, невиконання другого обов'язку — може призвести до неба­жання третіх осіб мати справу з представником, тобто перешкоджає реалізації повноваження.

Внутрішні і зовнішні відносини представни­цтва взаємопов'язані і взаємозумовлені. Це й створює можливість виникнення внаслідок їх реалізації правового зв'язку між тим, кого пред­ставляють, і третьою особою.

Представниками і тими, кого представляють, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Особою, яку представляють, може бути будь-яка правоздатна особа: людина — з народжен­ня, юридична особа — з моменту її утворення. У тих випадках, коли тим, кого представляють, є громадянин, він може бути як дієздатним, так і недієздатним. Однак це стосується лише так званого обов'язкового представництва. У добро­вільному представництві, яке ґрунтується на волевиявленні того, кого представляють, для ви­раження волі на встановлення відносин пред­ставництва необхідна дієздатність цієї особи.

Представниками можуть бути фізичні особи, які мають достатній обсяг дієздатності. За за­гальним правилом, це повнолітні, тобто особи, що досягли 18-річного віку. Крім того, як пред­ставники можуть виступати також особи, що досягли трудового повноліття, тобто шістна­дцяти років (наприклад, при прийомі на роботу продавцем неповнолітнього, який досяг шістна­дцяти років). Представниками не можуть бути особи, що перебувають під опікою або піклуван­ням.

Не вважається представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але виступає від власно­го імені, а також особа, уповноважена на веден­ня переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч.2 ст. 237 ЦК). Таке правило ло­гічно пов'язане з положеннями ч. 1 ст. 238, згі­дно якому представник має діяти від імені того, кого представляє, і ст. 239 ЦК, згідно якій правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Щоб дії представника створили юридичні права і обов'язки для того, кого представляють, необхідно, щоб представник мав відповідні пов­новаження. Повноваження дає представнику можливість діяти від імені особи, котру він пред­ставляє, визначає зміст і межі таких дій, тобто виступає як вид і міра можливої поведінки — немайнове цивільне право. Основний елемент цього складного за структурою права — повно­важення на власні позитивні дії, тобто можли­вість представника діяти певним чином від іме­ні особи, котру він представляє. Але, як і кожне суб'єктивне право, повноваження також вклю­чає можливість вимоги, у цьому випадку — пра­во вимагати від того, кого представляють, при­йняття на себе юридичних наслідків дій, що здійснені в межах повноваження. Носієм пов­новаження є представник, тому захист повнова­ження шляхом скарги, подання позовів про визнання повноваження, про припинення дій, що його порушують, здійснюється представни­ком від свого імені і не потребує особливого повноваження.

Право на здійснення правочинів від імені іншої особи ґрунтується на різних юридичних фактах, з якими закон пов'язує виникнення повноваження. Зокрема, представництво може виникати на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, вста­новлених актами цивільного законодавства. Наприклад, виникнення повноважень закон по­в'язує з фактом спільного господарювання, спіль­ності майна: при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного господарс­тва, він виступає як особа, що діє також від імені і в інтересах другого з подружжя, бо згода останнього на здійснення такого правочину припускається.

Коло дій, які можуть бути здійснені за допо­могою представництва, не є безмежним. Тому стаття 238 ЦК якраз і визначає межі дій, котрі може вчиняти представник.

Зокрема, ч.1 ст. 238 ЦК вказує, що предста­вник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Це положення стосується лише добровільного представництва, оскільки, наприклад, батьки чи опікун, будучи законними представниками, якраз і мають ме­тою «заповнити» недостатню дієздатність мало­літнього.

Не допускається укладення через представ­ника правочину, який за своїм  характером може вчинятися тільки особисто тією особою, яку він представляє, а також інших правочинів, вказа­них в законі. Наприклад, договір довічного утри­мання, заповіт, трудовий договір, реєстрація шлю­бу, всиновлення тощо — це ті юридичні дії, які мають здійснюватися особисто (ч. 2 ст. 238 ЦК).

Усі юридичні дії представник зобов'язаний здійснювати в інтересах того, кого представляє (ч. 3 ст. 238 ЦК). З метою захисту цивільних прав та інтересів того, кого представляють, законом встановлена заборона укладення угоди представником від­носно себе особисто або відносно іншої особи, представником якої він одночасно є. Напри­клад, опікун не може укладати угод зі своїм пі­допічним, а також представляти його при укла­денні угод або веденні судової справи між пі­допічним і своїми близькими родичами. Але у деяких випадках при згоді тих, кого представ­ник одночасно представляє, такі дії можуть бути допущені. Така ситуація передбачена ст. 243 ЦК, ч. 3 якої встановлює, що комерційне представництво одночасно кількох сторін пра­вочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом. Отже, коли особа постійно виступає від імені підпри­ємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності, то за їхньою зго­дою вона може представляти різні сторони пра­вочину.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5