Курсовая работа: Правонаступництво в міжнародному праві
Об'єднання двох держав ФРН та НДР 1990 р. створило іншу ситуацію, ніж та,
що припускає ст. 31, і тим самим створило новий прецедент, що розвиває звичаєву
правову базу інституту правонаступництва держав. Відмінність полягає в тому, що
держави об'єдналися не шляхом їхнього злиття для утворення нової держави, а
шляхом входження НДР у ФРН, у результаті чого НДР втратила свою
правосуб'єктність, а ФРН зберегла. В договорі про об'єднання Німеччини від 31
серпня 1990 р. було врегульоване питання щодо правонаступництва їхніх
договорів. Ст. 11 Договору передбачала, що всі міжнародні акти і угоди, в яких
ФРН була стороною, збережуть свою чинність і що права та обов'язки, які
випливають із них, будуть застосовуватися також і на території НДР. У ст. 12
зазначалося, що міжнародні договори, укладені НДР, мають бути обговорені з
заінтересованими сторонами з метою їхнього врегулювання або підтвердження про
їхнє подальше застосування, доопрацювання або припинення їхньої дії з
урахуванням забезпечення довіри, інтересів держав, які беруть у них участь,
договірних зобов'язань ФРН та принципів вільного демократичного порядку,
керованого відповідно до правил закону і поваги компетенції Європейських
співтовариств. Після таких консультацій об'єднана Німеччина визначила свою
позицію відповідно до таких договорів.
Територіальні зміни внаслідок відокремлення частини або частин території
держави, наприклад поділ держави з продовженням існування держави-попередниці
або її зникнення, також породжують проблеми правонаступництва держав щодо
двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів та, відповідно,
зобов'язань і прав, які з них випливають. У практиці держав існують численні
приклади таких змін, наприклад відокремлення 1947 р. Пакистану від Індії та
утворення ним самостійної держави; вихід за таких само умов 1965 р. Сінгапуру
зі складу Федерації Малайзії; поділ 1961 р. Об'єднаної Арабської Республіки на
дві незалежні держави - Сирію та Єгипет; припинення існування і поділ 1991 р.
Союзу РСР на 15 нових держав у межах його колишньої території; поділ у 1991-1992
рр. СФРЮ на п'ять нових державних утворень; поділ 1992 р. Чехословаччини на дві
держави -- Чеську Республіку і Словацьку Республіку та ін.
Статті 34 і 35 Віденської конвенції 1978 р. щодо подібної ситуації
передбачають такий порядок вирішення цього питання. Якщо держави не домовилися
про інше і якщо договір не втрачає чинності як такий, що не відповідає новим
обставинам (п. 2 ст. 34; п. а, п. с ст. 35), то в разі відокремлення частини
або частин території держави та утворення однієї або кількох держав будь-який
договір, що був чинним у момент правонаступництва держав стосовно всієї
території держави-попередниці, продовжує зберігати чинність щодо кожної
держави-наступниці, яка утворилася в такий спосіб. Будь-який договір, який був чинним
у момент правонаступництва держав щодо лише тієї частини території
держави-попередниці, що стала державою-наступницею, продовжує зберігати
чинність стосовно лише цієї держави-наступниці. Коли після відокремлення
будь-якої частини її території держава-попередниця продовжує існувати,
будь-який договір, що в момент правонаступництва держав був чинним стосовно
держави-попередниці, продовжує зберігати чинність стосовно її збереженої
території. Такі конвенційні норми закріплюють принцип, що припускає
обов'язковість договорів держави-попередниці для новоутворених держав. Слід
особливо наголосити на тому, що йдеться про виникнення нових держав у
результаті поділу території незалежних суверенних держав, а не утворення нових
незалежних держав у процесі деколонізації залежних територій.
Незважаючи на очевидний намір міжнародного законодавства закріпити за
такими державами, які виникають при відокремленні або поділу держави, при
правонаступництві рівні права та зобов'язання держави-попередниці,
стабілізувати і продовжити їх двосторонні і багатосторонні договірні відносини -
практика держав у цьому питанні неоднорідна.
Згідно з Угодою про створення Співдружності Незалежних Держав, підписаною
8 грудня 1991 р. у Мінську Росією, Україною та Білоруссю, було проголошено, що
«Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє
існування». У Протоколі до цієї Угоди, підписаному 21 грудня 1991 р. в Алмати
всіма колишніми республіками СРСР за винятком Грузії і Прибалтійських республік,
констатувалося, що «з утворенням Співдружності Незалежних Держав Союз
Радянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування», а також те, що
учасники СНД гарантують виконання міжнародних зобов'язань, які випливають із
договорів та угод колишнього СРСР. Звідси видно, що всі держави-учасниці СНД
вважають себе рівноправними правонаступниками СРСР. Єдине переважне право у
правонаступництві було надано Росії, яке полягало в чітко висловленій згоді
всіх країн СНД у продовженні Російською Федерацією постійного членства СРСР в
ООН, в тому числі постійне членство в Раді Безпеки та інших міжнародних
організаціях. Проте в зазначеній та інших угодах держав-правонаступниць СРСР
нічого не сказано про винятковий, або спеціальний, статус Російської Федерації,
або про перейняття Російською Федерацією всіх зобов'язань і прав колишнього
СРСР.
Однак Росія здійснює іншу концепцію правонаступництва, яку зазначено у
формулюванні: «Російська Федерація як держава-продовжувач Союзу РСР»1. На
підставі цього російські вчені роблять висновок про те, шо, позаяк місце СРСР у
світовій політиці посідає Росія, вона і є основним, генеральним
правонаступником Союзу РСР. У російській міжнародно-правовій доктрині науковці
розвивають такий напрям у теорії правонаступника, як концепцію континуїтета
Росії, тобто Росії як право продовжувача СРСР1, що передбачає перехід до неї
всіх його прав та обов'язків.
Росія розглядається одночасно і правонаступницею СРСР і його
продовжувачкою. Ця концепція відповідає інтересам Росії і була підтримана
Європейським Співтовариством та його державами-учасницями, про що свідчить їхня
Заява від 23 грудня 1991 р. Проте практика втілення такої правової політики
небезперечна; вона порушує низку додаткових правових питань, насамперед щодо
прав та обов'язків решти суверенних держав-правонаступниць СРСР. їхня реакція
на таке вирішення проблеми правонаступництва неоднозначна. З цим принципово не
згодна, зокрема, Україна, яка наполягає на тому, що питання правонаступництва
держав відповідно до міжнародного права повинні вирішуватися не в
односторонньому порядку, а шляхом договірного процесу заінтересованих держав.
Саме так вирішують проблему держави-правонаступниці ЧССР. За поділу 1992
р. ЧССР Чеська Республіка і Словацька Республіка опублікували загальну заяву, в
якій інформували міжнародне співтовариство про те, що обидві держави-наступниці
додержуватимуться всіх міжнародних договорів, у яких держава-попередниця була
стороною, і в разі потреби, за різноманітних їх тлумачень двома державами,
проводити переговори. А ст. 153 Конституції Словаччини безпосередньо визначає,
що «Словацька Республіка є правонаступницею всіх прав і зобов'язань за
міжнародними угодами та договорами, підписаними Чехословацькою Федеративною
Республікою, в межах, визначених конституційним законом Чехословацької
Федеративної Республіки, або в межах, визначених угодою між Словацькою
Республікою та Чеською Республікою». Таке вирішення проблеми про
правонаступництво держав щодо договорів підтверджує життєздатність конвенційних
норм і було позитивно сприйняте світовим співтовариством, нові держави без
затримки стали членами ООН .
Специфічна ситуація склалася в результаті поділу СФРЮ. П'ять
новоутворених держав - Боснія і Герцеговина, Хорватія, Словенія і колишня
Республіка Югославії Македонія - були визнані державами-учасницями
Європейського Співтовариства і прийняті до членів ООН. Парламент СФРЮ, в якому
залишилися представники Сербії та Чорногорії, наприкінці 1992 р. ухвалив
Конституцію і утворив Союзну Республіку Югославію, яку було проголошено державою,
що продовжує правосуб'єктність СФРЮ та її міжнародну діяльність, а також
представництво в ООН. Фактом є те, що дійсно новою виступає лише назва країни,
а її територія і населення лишаються в межах колишніх двох республік Югославії.
Тобто це є наочним прикладом ситуації відокремлення частин країни, що
врегульовується ст. 34 Віденської конвенції 1978 р. Проте, здавалося б,
правомірна вимога СРЮ зазнала різко негативної реакції з боку держав, які
відокремилися, і була підтримана міжнародним співтовариством. Так, Рада Безпеки
в резолюції 777 (1992 р.) і Генеральна Асамблея в резолюції 47/1 проголосили,
що «Федеративна Республіка Югославія (Сербія та Чорногорія) не можуть
автоматично продовжувати членство колишньої Соціалістичної Федеративної
Республіки Югославії в ООН», що «держава, відома раніше як Соціалістична
Федеративна Республіка Югославія, припинила своє існування» і що їй необхідно
подати заяву про вступ до членів ООН. Ці ж заперечення і положення про те, що
СРЮ не може вважатися державою-членом ООН, були підтверджені в «Листі постійних
представників Боснії і Герцеговини, Хорватії, Словенії та колишньої Республіки
Македонії при ООН від 27 травня 1999 р. на ім'я Генерального секретаря ООН»1.
У розглянутій ситуації суперечливим із правового погляду є твердження про
те, що СРЮ - це нова держава, а не держава-попередниця, що продовжує існувати
після відокремлення від неї частин її території з утворенням нових держав.
Даний приклад суперечить правовій нормі про правонаступництво договорів
держави-попередниці, її праву на продовження участі в багатосторонніх
договорах, відповідно, і зберіганню членства у міжнародних організаціях. Про
те, що ця проблема мала більшою мірою політичний, аніж правовий, характер,
свідчить те, що 4 листопада 2000 р. у відповідь на прохання нового президента
СРЮ В. Коштуніци до Генеральної Асамблеї ООН державі було повернуто її членство
в ООН.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6 |