Реферат: Особливості становлення суспільно-філософської думки в Київській Русі

У цей період світогляду українського етносу було притаманне емоційно-піднесене і водночас шанобливе ставлення, боготворіння рідної землі, природи, в постійному зв'язку з якими народ черпав життєві сили, енергію, волю та незламність духу.

Разом з тим йому (етносу) був характерний як індивідуалізм в поєднанні з ідеєю рівності та поваги до окремої людини, її свободи, так і негативне ставлення до неприйняття насилля, деспотизму, абсолютизму тощо.

Всі ці риси знайшли своє відображення не тільки в ментальності українського народу, а й істотно вплинули на тип і стиль філософствування.

1.2. Значення культури у становленні суспільно-філософської думки Київської Русі. 

Зародження і формування філософської думки на території сучасної України відбулося в специфічних історичних, природних і соціальних умовах. Географічно ця територія знаходиться на перехресті континентів і кліматичних поясів, 3 одного боку, на ній зародились найдавніші цивілізації і народ, що її населяє, спадкоємець, зокрема, прадавньої Трипільської культури, а з другого, тут не одержало належного розвитку рабство, довше, ніж в інших регіонах Європи, існувало багатобожжя і язичництво, пізно прийшла писемність, а відповідно, не було філософських традицій в повному розумінні цього терміна. Своєрідність природи, способу життя, зміст і характер господарювання і міжособистісних стосунків сприяли формуванню в давніх слов'ян особливого світогляду, світосприймання, світовідчуття, в якому поєднувалось людське і природне, земне і потойбічне, предметно-речове і духовно-чуттєве тощо, тобто міфології. Її основою були перенесенні тодішніми людьми свої уявлення про себе і своє суспільне життя на природні явища: небо, зірки, сонце, місяць, вітер, грім, блискавки, землетруси, дерева, тварин. Найдавніші міфи праслов'ян були гомоморфічні і зооморфічні, а світогляд можна охарактеризувати як космо-центризм, анімізм і пантеїзм - одухотворення і обожнення всього оточуючого матеріального середовища, явищ природи. В характерному для того часу багатобожжі відбився ще міцний зв'язок тодішньої людини з природою і повна залежність від неї, а також уже досить чітка диференція суспільства. Тому за цими ознаками давалась характеристика богам і будувалась їхня ієрархія: Перун — бог грому і блискавки; Волос — бог тварин; Похвіст — бог повітря, погоди, негоди; Ладо — бог веселощів і благополуччя тощо. Всі ці й інші уявлення оформлялись у відповідну термінологію, входили складовим елементом в розмовну мову, в перекази і легенди, в ритуали і звичаї, пісні і обряди. В тодішніх міфах відбилось не тільки ставлення людини до природи, але й ставлення людини до людини, і ці сюжети поступово виходять на перший план. Найулюбленіші персонажі міфології давніх слов'ян: батько — господар, голова сім'ї, хлібороб, багатий, дужий і добрий, мати - господиня, дочка - панна, син -панич. Характерною рисою цієї міфології, за висловом І.Нечуя-Левицького, є те, що вона, на противагу німецькій і великоросійській, уникає негарного, потворного, страшного. Міфологія часів Київської Русі по відношенню до відображеного-зображеного дотримується "естетичної дистанції" і утверджує насамперед добро і красу, гуманність і милосердя. Мабуть, у цьому один із коренів характерної для української філософії "сердечності", згодом розвинутої і утверджуваної Сковородою, Шевченком, Юркевичем та іншими. [4]

Із формуванням і утвердженням держави, яка отримала назву "Київська Русь", відбуваються суттєві зміни в соціально-економічному і духовно-культурному житті людей. Особливо рішучі зміни в житті суспільства і культурі, світогляді та мисленні відбулися з прийняттям християнства в 988 році. Завдяки цьому Київська Русь отримала можливість прилучитися до досягнень світової культури. Інтенсивні контакти з Візантією, Болгарією дають можливість використовувати як джерело філософської думки здобутки античної й візантійської філософії. Твори візантійської та болгарської літератури переважали в загальному фонді пам'яток світової культури того часу, які засвоювалися в процесі становлення і розвитку філософської думки Київської Русі. Однак вони не вичерпують всього фонду, який до певної міри включав і культурні здобутки народів Західної Європи та Сходу. Мабуть, безпосередньо з сирійської мови здійснюється переклад повісті про Акіра Премудрого. З давньоєврейської перекладається біблійна книга "Есфірь", "Йосипон" та ін. Здогадко з грузинської перекладено на Русі "Сказання про іверську царицю Динару". Були відомі й окремі церковні твори, княжі житія, створені представниками чеської культури, в яких викладалися й певні філософські ідеї.

Проте роль християнства не обмежується функцією простого ретранслятора на вітчизняний ґрунт здобутків світової культури. Адже різниця потенціалів вітчизняного, що здійснював перші кроки на шляху становлення філософської думки, та іноземного, засвоюваного, який спирався на майже тисячолітній досвід розвитку філософської культури, могла забезпечити творчий здобуток лише за наявності в києво-руській духовності певних могутніх стимулів, що спонукали б до напруженої інтелектуальної праці з осмислення складного теоретичного матеріалу. У створенні таких стимулів значна роль належить християнству, яке виступає своєрідним каталізатором процесу, що супроводжував засвоєння світових ідейних надбань у культурі Київської Русі.

Не лише священні тексти, а й світ в цілому сприймався як книга, що містить заповідану Богом істину, котру людина має збагнути. У такому розумінні культура, що розвивається під впливом християнства, неминуче набуває "книжного" характеру, спонукає до осягнення смислу "прихованого" в слові, стимулює до роздумів над словом, пошуку метафізичного, символічного його значення. Останнє, власне, й стимулює напружену інтелектуальну діяльність, спрямовану па осягнення глибинних філософських ідей, закладених в текстах, що разом з християнством прийшли на Русь. [13]

На думку деяких дослідників, наприкінці X ст. була написана і включена до складу "Повісті минулих літ" "Промова філософа", де лаконічно відтворюється, відповідно до християнського віровчення, історія створення світу. В середині XI ст. створюється "Слово про закон і благодать" Іларіона, Ізборники Святослава 1073 та 1076 рр. та низка інших пам'яток, насичених глибинним філософським змістом, що ґрунтувалися на ідеях давньогрецьких мислителів, суттєво переосмислених візантійською християнською філософією, а з другого — вітчизняної культури, яка зберегла суттєве відображення міфологічних уявлень східних слов'ян, склалася ориґінальна традиція української філософської думки, яка, починаючи з XI ст., впродовж віків визначає специфіку філософського мислення українського народу.

У межах києворуської культури склався притаманний українській духовній традиції тип мислення — не схильний до абстрактного, відірваного від життя філософського теоретизування. Якщо у західноєвропейській культурі здебільшого реалізується "платонівсько-аристотелівська" лінія філософії, яка відповідно до канонів наукового мислення прагне до істини, незалежної від людини і людства, то в києво-руській культурі переважає "александрійсько-біблійна", яка орієнтується не так на здобуття безсторонньої істини, як правди, що будується як драма людського життя. [9] Усвідомлення недостатності, неповноти абстрактно-спекулятивного, замкненого на собі філософського умозріння — досить типова риса української ментальності. Саме тому в історії української культури логіко-технологічна філософська освіченість, вишуканий "гностицизм", категоріальна системотворчість не пускають глибокого коріння. Тут виробляється своєрідний тип філософствування, що вирізняється не об'єктом (ним завжди є всезагальне), а суб'єктом пізнання. "Любомудр" - філософ виступає як цілісний суб'єкт. Він мислить себе як факт в середині буття. Не обмежуючись осмисленням всезагального, як об'єктивно безособової дійсності, він переживає його як власну долю. До філософських висновків він приходить через пошук особистого сенсу життя.

Саме тому в українській культурі склалася філософія, домінуючу тенденцію якої утворює екзистенціально-антропологічна редукція філософського знання, що розвивалася навколо обговорення проблем людини та людської історії.

Відповідно до цього в києворуській культурі виробляється розуміння філософії і філософа. Філософом вважався той, хто, спираючись на книжні знання, не просто здобув істину про сенс людського існування, а перетворив отриману істину на керівництво у власному житті, філософія мислилась не тільки як теоретизування, а й як практична мораль.

Такому розумінню філософії відповідають й ті визначення, що функціонують у культурі Київської Русі. Серед найпоширеніших є перше в слов'янській літературі визначення філософії, вміщене в популярному на Русі "Пространному житії Костянтина — Кирила Філософа", складеному болгарським мислителем Климентом Охридським. Згідно з ним філософія визначалася як "Знання божиїх та людських речей, що навчає, як людина може наблизитись до Бога, як ділами своїми уподібнитись творцеві свому" [10,c.50]. Наведене визначення виявляє генетичну близькість з ще одним тлумаченням філософії, яке належить Іоанну Дамаскину і вміщене в перекладі його "Діалектики": "Філософія є пізнання сутнього, оскільки воно сутнє, тобто пізніше природи сутнього. І ще: філософія є пізнання речей Божиїх та людських, тобто видимих і невидимих. Далі, філософія є роздум про смерть, як самовільну, так і природну.. .Далі, філософія є уподібнення Богові... Філософія є мистецтво мистецтв і наука наук, бо філософія є початок будь-якого мистецтва... Далі, філософія є любов до мудрості: істинна ж мудрість є Бог. А тому любов до Бога є істинна філософія" [1, c.352].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5