Реферат: Літературний образ Запорозької Січі

Цей огляд ми зробили навмисне просторим, бо саме в першій половині XIX століття остаточно було витворено романтичний образ Запорозької Січі, який традиційно запанував в українській літературі пізнішого часу. Запорозька Січ тут постає як втілення волі, честі, лицарства, героїчних змагань з напасниками — турками й татарами, а запорожець — це безкорисливий лицар, сповнений моральних цнот. Честь для нього — найдорожче багатство. Для витворення такого образу вживалася відповідна поетика. Зробимо кілька виписок романтичного зображення запорожців: «Засіли довкола багаття, а полум'я озарює їх обгорілі вусаті обличчя, відслонені, волосом покриті груди і гераклові форми тіла». Або: «Заграва блиснула на хороброму обличчі гостя, а іскри з багаття були нічим при іскрах, що сипалися з його очей». (Обидві цитати з оповідання Павла Свого «На степу»). А ось як описує турецького султана Махмуда IV Адріан Кащенко: «Грізно супить він чоло, несамовито воде навколо очима і з серця трясе бородою», —- це вже романтичний опис ворога. Або візьмімо опис гайдамаки з оповідання П. Куліша «Січові гості»: «Сидить за столом в червоному жупані, руки по локоть засукані, по кармазинових рукавах чорна кров .жидівська стікає, кружляє відром горілку і нічого не боїться». Ватажка Чуприну П. Куліш описує так: «Отак же й той Чуприна, великий та страшний, лежав у пишних кармазинах рядом із старим дубом, що звалено гарматою». Він такий був дужий, що як «упав, сердечний, і землю глибоко вдавив, лежить як гора, і на мертвого страшно дивитись».

Отой спалах великого інтересу до козацтва, а зокрема до Запорозької Січі, має своє пояснення. Певна річ, що романтиків значною мірою приваблювала екзотика Запорожжя, тому ним цікавилися та писали про нього письменники сусідніх народів. Для українців же цей інтерес мав значення глибше: саме в цей час існування української нації було під загрозою. Селянин став майже рабом — кріпаком; усе було причавлене пресом деспотичної держави. Отже, ідея волі ставала вельми насущною, коли заперечувалося найелементарніше право існування українців, бо їх уже й за народ не вважали, — виникла гостра потреба в історичному пригадуванні саме тих часів, коли свобода була реальною, коли .життя аж ніяк не було схоже до життя в державі-казармі, що нею була тодішня Російська імперія. Гадаємо, що це був також, акт самозбереження й самооборони.

В цей час так само стає насущним і науковий інтерес до історії — з являються наукові розвідки; історики досліджують джерела, що збереглися, аналізують їх, перевіряють, зв'язують історичні факти, пишуть загальні курси історій (Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, А. Скальковський, П. Куліш, М. Костомаров та інші), видають літописи й документи. А письменник — історичний белетрист — ці здобутки перепускає через себе, відновлює історичне минуле або ж домислює історичні картини, неодмінно дбаючи про історичну достовірність, і передовсім для того, щоб читач йому повірив. Тому історик-белетрист також: докладно вивчає епоху, яка його цікавить, і часто уподібнюється тому археологові, що за одним уламком відновлює цілу посудину. Героїв своїх автор може романтизувати, може додавати їм чи відбирати чесноти, але загалом дотримується законів вірогідності, інакше б його твори не мали права називатися історичними. Навіть створюючи фантазійні картини, автор мав дбати про аромат епохи, достовірні історичні деталі, вірогідну обстановку, — в цьому українські Історичні белетристи, треба визнати, завжди були особливо ретельні й уважні. Щоб виразно побачити, як творилося класичне історичне оповідання чи повість, розглянемо «Вогданка» Андрія Чайковського, одного з найдосконаліших українських історичних белетристів. Про Богдана Ружинського історична наука загалом знає небагато. Це сповіщення польського історика й поета Бартоша Папроцького в праці «Герби рицарства польського» (1584), у якій подано цінні відомості про побут, звичаї запорожців, устрій самої Запорозької Січі у вісімдесятих роках XVI століття. Знаємо також сповіщення хроніки Бєльських, які в своїй «Всесвітній хроніці», доведеній до 1598 року, подали також цінні відомості з історії українського козацтва. Є, зрештою, скупі, а часом і суперечні звіщення козацьких літописів про ту епоху. Є також дума про Богдана Ружинського, правда, в автентичності її вчені сумніваються. Отже, пишучи про Богдана Ружинського, автор мав під рукою небагато матеріалу, хоч пам’ять про героя в народі лишилася, про що свідчить знаменита «Історія Русів». Таким чином, письменник зображує життя пана XVI століття й подає його як життя Богдана Ружинського, ніби накладає його на героя. Вигадує історію татарського нападу, а такі напади в тому часі бували часто, і в правдивості цього факту, як такого, годі сумніватися; описує історію спроби викупити улюблену дружину, бо така практика в ті часи побутувала; описує Запорозьку Січ і знову-таки з'єднує цей опис із життям Богдана Ружинського. В цьому теж немає нічого неймовірного, бо в топ час на Січ ішла не тільки біднота, селяни й міщани, а й шляхта і навіть родовиті пани, князі, які разом із запорожцями шукали собі слави в походах проти бусурманів; недаремно з історією Запорозької Січі зв'язують таких магнатів, як Вишневецькі, Дашкевичі, Ланскоронські. Зрештою, й акт помсти в тому часі також не був виключений, бо татарські напади — то була біда для всіх.

Достовірний факт у цій історії — загибель Богданка під час здобуття фортеці, все інше — зв'язок Із родиною Чарторийських, ставлення до кметів тощо — домислене, але цілком вірогідне.

Зовсім іншого характеру оповідання Антонія І. (А. Ролле) «Іван Підкова». Воно документальне, зрештою, його можна назвати й художнім нарисом (такого ж типу оповідання-нарис Ореста Левицького «Запорожець з одкушеним вухом», Адріана Кащенка «Кость Гордієнко-Головко», Василя Січовика «Як стрічали запорожці Новий рік», Михайла Уманця «Антін Головатий»). Вимоги до такого оповідання вже Інші. Воно не має романтичної вигадки, будується за сюжетними законами розповіді, дуже часто автор посилається на документи й наукову літературу, цитує їх, — отже, його твір — це документальне відтворення колишніх подій. Але риси художності в ньому наявні: окрім сюжету, часто подаються діалоги, художні описи, документально не зафіксовані розмови, емоційний стиль. Загалом цей жанр близький до так званої просвітницької прози. Інколи просвітницька проза має цілком белетристичний характер, а інколи будується у формі популярної статті-нарису. Класичний зразок просвітницького белетризму — повість «Від Дніпра до Дунаю» Адріана Кащенка. Через дитячі очі й мандри автор пропускає серію історичних картин, описів, роз'яснень, викладів, зображень побуту, — тим самим створюється вірогідна історична картина. Загалом уся проза Адріана Кащенка просвітницька: і його белетристичні повісті, і серія нарисів «Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове», й оповідання, писані зумисне простим стилем з елементами пригодницької літератури й розраховані на найширшого читача. Просвітницька проза також дбає про достовірність викладу, бо їй по-особливому необхідна довіра читача, якому вона адресується. Не дивно відтак, що на популярних, нехитрих повістях А. Кащенка виховувалось національне почуття цілого покоління українців, а в реакційні часи твори цього письменника категорично заборонялися. Цілком просвітницький характер мають повість Андрія Чайковського «Віддячився» та оповідання Гната Хоткевича «Сідло». Третя група повістей та оповідань про Запорозьку Січ суто романтична, про що вже йшлося. Романтики, окрім опису пригод та Січі, часто вводять мотиви любовних переживань (оповідання Павла Свого «На степу» й «Побратими»; маленька повість А. Добровольського «Ярема»; оповідання Олекси Стороженка «Прокіп Іванович») або ж будують оповідь на самих пригодах (оповідання Данила Мордовця; «Січові гості» чи «Брати» Пантелеймона Куліша; «Набіг у степу» Олександра Кузьмича тощо).

4. Фольклорні твори

Нарешті, остання група творів — фольклорна. Це оповідання й повісті, написані за мотивами народних пісень чи переказів («Як Самійло Кішка втік з турецької неволі» Олександри Єфименко, «Супрун» Аноніма, «На степу» Павла Свого, в основі якого пісенний мотив змагання двох козаків за дівчину). Використовуючи пісенну поетику, Дніпрова Чайка творить свої поезії в прозі, що звучать, ніби самі пісні. Зате цілком по-іншому використовує фольклор Олекса Стороженко в чудовій повісті «Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа». Це класичний подорожній нарис із записом народних оповідань Микити Коржа та інших людей, що авторові зустрічаються. Манерою оповіді цей нарис наближається до розглянутого вище документального оповідання. Але Олекса Стороженко не задовольняється сухим переказом спільної з М. Коржем подорожі і записами його оповідок. Він подає це густим художнім письмом, створює настрій подорожі, відтворює художньо враження від того, що побачив, майстерно будує й сюжет оповіді. Отже, тут виразно поєднується кілька жанрів: художня повість із етнографічним нарисом, подорожня проза з документальним оповіданням. Нарешті, маємо на завершення книжки оповідання-казку Івана Нечуя-Левицького «Запорожці». Цей твір близький до так званого фольклорно-фантастичного оповідання. Історичні реалії тут розмиті. Наприклад, образ гетьмана Запорозької Січі аж ніяк не історичний — це загальний образ-символ; так само образом-символом є Маруся, що з нею мандрує герой. Водночас, користуючись суто казковим матеріалом, автор створює виразну й таки історичну картину.

Висновок

Наше дослідження побудоване хронологічно. Починається розповідь із XVI століття, коли на Запорозьку Січ приходила й значна шляхта, а саме Запорожжя втручалося і в династичні справи сусідів, зокрема Молдавії («Іван Підкова» Антонія І.) чи Росії («Брати» П. Куліша), воювало з турками й татарами, плавало чайками по Чорному морю, воюючи турецькі й татарські землі, а не лише обороняючи свої (до Речі, як при цьому не згадати аналогічні походи Олега, Ігоря й Святослава, князів київських, які ходили в морські походи з подібним урядженням?). Дізналися ми і про військові й побутові звичаї запорожців, серед яких є вельми архаїчні (наприклад, побратимство, що повертає нас аж до скіфських часів чи до часу творення билинного епосу). Читаємо про запорозьких кошових та гетьманів С. Кішку, І. Підкову, І. Сірка, К. Гордієнка та інших, про напад турків на Січ, про участь запорожців у національно-визвольному русі, зокрема гайдамацькому. Нарешті, перед нами останні часи Запорожжя, подвійне розорення його, остання старшина — Петро Калнишевський, Іван Глоба, Антін Головатий та інші. Довідалися про долю запорожців після остаточного розорення Січі. Тобто зрозуміли як в різні епохи письменники намагалися створити літературний образ Запорозької Січі як суспільно-політичного феномену: від літописних документів до романтичних художніх романів. Можна було б безкінечно доповнювати роботу цитатами та уривками з романів, уже згаданих у цій статті чи пізніших, І. Нечуя-Левицького, М.Старицького, А. Чайковського, О. Маковея, С. Божка, 3. Тулуб чи й наших сучасників, але свідомо обмежуємося тільки окремими, найбільш яскравими з них, і то письменників-класиків, присвяченими Запорозькій Січі, тобто повістями й оповіданнями, намагаючись уникати повторів, бо про одні й ті ж події є по кілька творів (так, опис нападу татар і турків на Січ в 1675 році і подальшого походу на Крим І. Сірка, який є в Літописі С. Величка, подали, крім А. Кащенка, /. Сопілка та М. Середа). Обминули й занадто поетичні описи запорожців та Січі, хоч там також є, як і в романах, чимало цікавого й повчального, — з поезій, присвячених Запорозькій Січі, також можна створити окрему книжку — виняток робимо лише для твору М. Пашковського, як особливого інтересу поеми-документу і для зразка подібного віршованого оповідання. Вважаємо, що і в такому обсязі нам удалося збагнути і розкрити літературний образ Січі, а це й було нашим завданням. Гадаємо, що всі вище наведені твори завжди актуальні і будуть читатися людьми різного віку, а передусім молоддю, і сприятимуть розвиткові історичного мислення читача, того, котрому не байдуже минуле нашої землі і котрий ставить перед собою вічні запитання: хто ми і яких батьків, дідів та прадідів діти й онуки.

Страницы: 1, 2, 3, 4