Контрольная работа: Культурологія, етапи її становлення
Мова
сучасної архітектури стає більш глобальною, плюралістичною за творчим
спрямуванням, але водночас значущу роль відіграють нові творчі пошуки
прогресивних напрямів, принципів та прийомів вирішення форми та змісту в
архітектурі.
В
творчості київської генерації українських архітекторів все частіше
зустрічаються прояви постмодерну та хай-теку як віддзеркалення глобалізації
процесу розвитку світової архітектури. В нових будовах стильового спрямування
вдало використовуються нові конструктивні та художньо-пластичні можливості як
традиційних будівельних матеріалів, так і нових – легкі металопластикові
конструкції, вишукані оздоблювальні матеріали (готель «Хрещатик», арх. Л.
Філенко; діловий комплекс «Зовнішекспосервіс», архітектор О. Донець та
ін.; банк «Україна», архітектор С. Бабушкін та ін.; офісний центр «Київ-Донбас»,
архітектор В. Жежерін та ін.; готельно-офісний центр «Східний горизонт», арх. О. Комаровський,
комплекс «Ексімбанк», архітектор І. Шпара та ін.) і багато інших новітніх
будов. Реконструкція та оновлення майдану Незалежності в м. Києві також стала
знаковою подією, бо утвердила для архітектурно-художні символами нового іміджу
суверенної України.
З
кінця 1980-х років відновилось будівництво релігійних споруд. Нові православні
церкви та собори будують переважно у візантійському стилі, рідко у класичному,
готичному або псевдоруському стилях. Унікальним є будівництво у стилі
українського бароко (собор Архієпископа Харківського Олександра, збудований у
2004 р.).
Завдання
сучасної української архітектури – різноманіть у проявах сучасної естетики,
пошук авторської архітектурної своєрідності та врахування існуючого
історико-культурного середовища.
Відомо,
що слава Київської Русі гриміла колись світами. Князь Олег Віщий на знак
перемоги прибив свого щита на брамі Царгорода. «Іду на Ви!» – сповіщав
Святослав перед походом на ворога. Ще в ІХ столітті Київську Русь називали
Гарданією, тобто країною міст. Дочок князів руських брали собі за дружин
найславніші королі Франції, Чехії, Німеччини, Польщі. Тоді за неписьменних
французьких королів підписувалася Ганна-Ярославна. А князівна Конгута, що
відзначалася хистом поетичним, була дружиною чеського короля Оттокара ІІ. В «Історії
королівства чеського» Вацлава Томека читаємо: «Слава Оттокара рознеслася по
всій Європі. Татари називали його залізним королем. Оттокар одружився (1261 р.)
з прегарною Конгутою, донькою Ростислава Михайловича, князя руського». Цікаво,
що Конгута стала першою значною чеською поетесою, і нині «Антологія давньої
чеської літератури», видана в Празі 1987 року, включає вірш Конгути під
заголовком «Конгутина молитва».
У ХV
столітті український учений Юрій Дрогобич був широко відомий у Європі як автор
одного з перших у світі астрономічних календарів, як доктор медицини і
філософії, ректор Болонського університету та професор Ягеллонського
університету в Кракові, де його лекції слухав Микола Коперник.
Славнозвісний
арабський історик і мандрівник Павло Алепський, що разом зі своїм батьком
Антіохійським патріархом Макарієм подорожував Україною в середині ХVІІ
століття, був вражений, побачивши країну, «повну мешканців і замків, як
гранатне яблуко зерен». Павло Алепський у подорожніх нотатках відзначає високу
культуру й освіту населення: «По всій землі козацькій ми помітили прегарну
рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малим винятком, навіть здебільшого
їхні жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби й церковний
спів. Крім того, священики вчать сиріт і не дозволяють, щоб вони тинялися по
вулицях»
Є
свідчення, що серед прикутих до турецьких галер полонених запорожців були такі,
які знали по шість і більше мов.
Ще в
ХVІ столітті в Україні функціонувала вища школа – Острозька академія. А трохи
пізніше Михайло Ломоносов навчався в Києво-Могилянській академії, широко
відомій на той час у всьому слов`янському світі. Тут навчалося багато молодих
людей – східних і південних слов`ян.
А щоб
дати освіту царським дітям, як писав І. Огієнко. «1664 року прибув до Москви
українець Семен Полоцький, покликаний туди вчити царевичів Олексія і Федора та
царівну Софію, навчав він і царевича Петра»…
А
потім потягли на Москву наші земляки і «за ласощі та за прихоті мирські» понесли
туди свої сили та знання. Степан Яворський, Дмитро Ростовський (Данило
Туптала), Феофан Прокопович… Про це свідчить і білоруський дослідник П. Безсонов:
«Малоросы заняли здесь самые видные, влиятельные места, от иерархов, до
управлений консисторий, ими устроенных, от воспитателей семьи царской до
настоятелей монастырских, до ректоров, проректоров и учителей».
У
тому ХVІ столітті в Луцьку з`являються поети – творці новітнього книжного вірша
– Олена Копоть та Іван Журавницький, які писали народною мовою. Особливо
відзначалися вони своїми сатирами, за які були навіть змушені стати перед
судом. Це був живий вияв процесів доби Відродження в Україні в ті бурхливі,
складні часи.
Повною
протилежністю до України в ті часи була Москва. Москва мала сільський характер
столиці землеробської держави. Яскраву картину допетрівської Москви змалював у
праці «Політичні думи» серб Юрій Крижанич, який у другій половині ХVІІ століття
20 років прожив у Москві. Він зазначав, що московити не вміють культурно
розмовляти, а окрім цього, до їх головних пороків відносяться також лінь,
пияцтво і марнотратство. Московити не вміють триматися з гідністю. Від цього в
державі панує сваволя, невизначеність або ж надмірна жорстокість.
Не
випадково 1927 року в Парижі князь Микола Трубецькой писав у книзі «К
украинской проблематике»: «Та культура, которая со времен Петра живет и
развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не
московской, а киевской украинской культуры».
Переяславська
угода справді була поворотнім етапом в історії України, бо відривала нашу
батьківщину від традиційних зв’язків з європейськими країнами.
Світову
славу мають наукові відкриття в космонавтиці та ракетобудуванні цілої когорти
українців: Олександра Засядька, Миколи Кибальчича, О.-Ю. Шергея-Кондратюка
і таки ж українців – Костянтина Ціолковського, Сергія Корольова…
Мало
хто зараз знає про геніального скульптора Олександра Архипенка, орієнталіста
Агатангела Кримського.
А хто
пам`ятає про Данила Самойловича – засновника вітчизняної епідеміології, котрий
на ціле століття випередив відкриття Луї Пастера?
Хто
пам`ятає про славетного українського бджоляра Петра Івановича Прокоповича – засновника
вітчизняної науки про бджільництво, винахідника першого в світі рамкового
вулика? Але ж саме в його першій у світі бджільничій школі навчалися бджоляри
не тільки з України та Росії, а й з Грузії, Угорщини, Італії, Німеччини,
Польщі.
Хто
знає про те, що син поета Павла Грабовського – Борис – винахідник телебачення,
і ще в 20-х роках на створеному ним телеекрані був відображений рух трамваю в
Ташкенті?
Натомість
у світі знають як «російських» кіномитців Олександра Довженка та Андрія
Тарковського, співака Вертинського, мандрівника Міклухо-Маклая, письменників
Бальмонта, Мережковського, Пікуля та ще багатьох інших українців.
Список
використаних джерел:
1. Введение в
культурологию: Учеб. пособие для вузов / Рук. автор. кол. Е.В. Попов. – М.,
2002.
2. Ильина Т.В. История
искусства. Западноевропейское искусство. – М., 2003.
3. Історія українського
мистецтва: У 6 т. – К., 2007.
4. Культурне відродження
в Україні: історія і сучасність. – Львів, 2003.
5. Павленко Ю.
Історія світової цивілізації. – К., 2004.
|