Курсовая работа: Творча діяльність Панаса Мирного

«Як ведеться, так і живеться» – незакінчений твір. Не доведена до кінця сюжетна лінія взаємин Василя, Галі і Власова, невідома також дальша доля синів Якова. У згадуваному вище листі до М. Старицького Мирний обіцяв продовжувати свою працю над цим твором, але обіцянки не дотримався. У цей час він інтенсивно працював над «Повією», драматичними творами і оповіданнями. Надрукував Мирний тільки два перших образки в альманасі «Рада» за 1884 рік, які були ним написані ще в 1878 році. Іван Франко значно пізніше писав, що обидва образки були написані в 1878 році і тоді ж прислані до Львова в журнал «Громадський друг» ', але там їх не надрукували, бо скоро австрійський уряд заборонив цей журнал. Останні п'ять оповідань за життя автора не друкувались. Більшість з них – це чорнові редакції, як слід не оброблені. Взяти, наприклад, четверте оповідання («Дома»), надруковане 1928 року в другому томі творів Мирного. В багатьох моментах воно повторює окремі місця попереднього образка, зокрема в тих місцях, де йдеться про взаємини Параски і Йосипа, про становище Галі в своїй сім'ї і ін. Ясна річ, що Мирний, вимогливий до себе художник, в такому вигляді ніколи б цей твір не дав друкувати.

У творчості Панаса Мирного цикл образків «Як ведеться, так і живеться» посідає своєрідне місце. Він свідчить про жанрове багатство нашої літератури, про її тематичну різноманітність, про постійне шукання письменником нових форм відтворення усієї складності і суперечливості людського життя, зокрема в умовах кріпосницького і буржуазно-поміщицького суспільства. Правда, у створенні свого циклу Мирний в українській літературі не був одинокий. Приблизно в той же час Франко написав цикл оповідань з життя робітників нафтових промислів під однією назвою «Борислав». Але на відміну від циклу «Як ведеться, так і живеться» оповідання Франка об'єднані лише тематично і зовсім не становлять сюжетно-композиційної цілісності, не становлять окремого твору, організованого самостійним і єдиним сюжетом.

2. Жанрово-стильові особливості повісті П.Г. Мирного «Лихо давне і сьогочасне»

В центрі творчих задумів Панаса Мирного ще довгий час і після написання роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» незмінно перебувала тема українського селянства. Вона постійно привертала увагу письменника і після створення розглянутих в цьому розділі творів. У вересні 1883 року Мирний закінчив чорновий варіант нової повісті «Лихо давнє й сьогочасне». Ідейний задум повісті настільки оволодів письменником, що він її написав в єдиному творчому пориві, не переводячи подиху. Про це свідчить чорновий автограф, його мовностилістична і композиційна цілісність, графічна єдність. Проте рукопис ще довго лежав без руху. І тільки в 1897 році, завершивши ряд творчих планів, Мирний повернувся до цієї повісті, доопрацював чорновий варіант її і підготував рукопис до друку.

Основним стимулом для швидкого завершення повісті «Лихо давнє й сьогочасне» була підготовка до видання збірника на честь столітнього ювілею нової української літератури, який планувалось здати до друку десь у другій половині 1897 року. Справою організації збірника займався М. Старицький. Але збірник до сторіччя славної події не був підготовлений. В 1901 році видавництво «Вік» разом з М. Старицьким вирішило видати збірник, присвячений пам'яті О. Кониського. Мирний прихильно сприйняв запрошення взяти участь в ньому, але готового твору, крім повісті «Лихо давне й сьогочасне», яка знаходилась в цей час у М. Старицького, не було. В листі до видавництва від 12 лютого 1901 року Мирний писав, що ця повість «призначена задля колись ювілейного збірника пам'яті Котляревського» і досі знаходиться у киян.

Збірник пам'яті О. Кониського був підготовлений в другій половині 1901 року і в лютому місяці надісланий до цензури. І, на диво, царська цензура ні у повісті Мирного, ні в інших творах не знайшла нічого недозволеного. Книга вийшла в 1903 році. Але скоро в Києві вирішено було видати цю повість окремою книжкою. В травні 1904 року твір знову потрапив до цензора. Петербурзький цензурний комітет на цей раз інакше сприйняв повість «Лихо давнє й сьогочасне». Викладаючи зміст твору, цензор особливу увагу звернув на те, що в ньому намальовано «похмуру картину селянського життя в Малоросії в час кріпосного права». В такому ж плані описано життя «селянина в теперішній час». «Звільнений особисто, селянин попав в економічне рабство, євреї-орендатори, німці-управителі і куркулі-мироїди, користуючись економічною безпорадністю селянина, нещадно експлуатують його робочу силу і призводять його до повного розорення і злиденності». На підставі цього Головне управління в справах друку категорично заборонило друкувати повість. Твір Мирного більше не друкувався за царських часів.

У листі до редактора журналу «Киевская старина» 23 лютого 1902 року Мирний так визначив ідейне спрямування своєї повісті: «Перше – оповідання про лихо давнє – кріпацьке, з його утисками, серед котрих скніли і ниділи людські душі, і котрі примушували людей держатися гурту, щоб захиститись від лиха, і сьогочасне – з його безземельною волею та голодним лихом, що заставляє людей забувати про гурт, думати тільки про себе, а декого і йти проти свого ж таки брата».

Цей задум визначив і сюжетно-композиційну побудову твору. Повість поділена на дві рівні частини. В першій розповідається про кріпацькі часи, в другій – про пореформену дійсність. Звідси – події і вчинки персонажів розгортаються в плані контрастного паралелізму.

Панас Мирний у цій повісті виявив неабияке уміння будувати гостро конфліктний сюжет. Стрункість, гармонійність і домірність частин, простота всієї композиції забезпечують відтворення типових обставин і типових характерів, сприяють найбільш повному, художньо-дійовому розкриттю змісту твору.

Зав'язка сюжету – це момент зустрічі пана Башкира з Федором і Мариною Проценками. Але перед цим письменник знайомить читача з умовами життя трьох головних персонажів твору, малює різко контрастну картину кріпацької дійсності. З одного боку, пани, «всемогутній» поміщик Башкир, з другого – покріпачений народ, кріпацька сім'я Проценків.

В образі пана Башкира, який тут змальовано в сатиричному плані, втілено найістотніші особливості кріпосництва, «давнього лиха». Письменник виділяє кілька суттєвих рис характеру персонажа, які найповніше визначають його соціальну природу. Такі риси характеру Башкира, як жорстокість і неймовірна лють, яскраво проступають у змальовуваному письменником портреті. Користуючись сатиричними засобами, автор свідомо загострює, навіть перебільшує окремі сторони даного негативного характеру, які розкриваються зокрема через портрет.

У змалюванні портрета кріпосника неважко помітити спільність сатиричних засобів Мирного й Гоголя. Ось створений Мирним портрет пана Башкира: «Височенного зросту, плечистий, рукатий, цибатий, з круглим, наче кишинський кавун, обличчям і гостроверхою головою; рот широкий – трохи не до вух, ніс приплюснутий, а на кінці одутлий та круглий, мов волоська ріпа; вуси, руді та довгі, униз загнулися, очі – бульками, з червоними жилочками на білих баньках».

Епітети і порівняння, якими письменник користується при змалюванні портрета, сприяють розкриттю такої риси характеру пана, як жорстокість. Яскраво змалювавши непривабливий портрет Башкира, автор робить логічний висновок про вдачу цієї людини, перед якою тремтіло все живе: «Страшно було глянути в ті очі під добрий час, а під лихий, як червоні жилочки наллються кров'ю і аж випнуться, а в зрачках зажевріють хижі іскорки, дикий звір – і той би злякався того страшного погляду і затремтів би від ляку, а то ж чоловік та ще й підданий пана Башкира! Недарма всі боялися зустріватися з ним і врозтіч тікали, як забачать було хоч здалеку». Отже, зовнішність даного типа відповідає моральному звироднінню, мерзенності його душевних якостей.

Ці визначальні особливості характеру кріпосника ширше розкрито в діях Башкира, змалюванню яких присвячено перший розділ повісті, що починається узагальнюючою картиною ставлення пана до кріпаків. Арапник Башкира гуляє по спинах і головах людей. Увесь повіт, суд і розправа в його руках. Перед ним гнуть спину навіть судді і справники, співчуваючи його «горю», яке полягає в тому, що він, б'ючи кріпаків, «свої руки пооббивав», «голос стратив, лаючись».

З іронією письменник показує також «вільнолюбність» кріпосника. Сам Башкир був «найвільнолюбивіший чоловік на весь повіт», бо не мав ніяких меж і перепон владолюбству, з яким ототожнював власну волю, але дуже не любив, коли про волю говорять кріпаки. Вважаючи себе добродійником, він був переконаний у шкідливості волі для підлеглих. «Дай їм волю – поріжуться», – твердить він. Смиренність і покора панській сваволі досягались шляхом екзекуцій. Серед людей ходила чутка, що пан замовив машину, «щоб сама клала, роздягала, держала й шкуру спускала» з непокірних.

Та коли про Башкирову витівку з машиною лише ходили чутки, то кріпосники Огньов і Кочуб з твору «Карло Карлович» у своїх маєтках уже застосовують машину-душогубку для катування непокірних кріпаків. В маєтку Кочуби було поставлено аж п'ять таких катівень. В монолозі винахідника – ката Карла Карловича – подається і опис цієї душогубки. Жертву клали на дошку,

прив'язували їй руки, ноги і голову спеціальними каблучками і мотузками, потім накривали тіло змоченою в ропі або горілці мішковиною і били. Машина мала такий ефект, що «рідкий мужик виносив десять ударів». До такого озвіріння і маразму доходили огньови, кочуби і башкири.

Якщо Панас Мирний описує незліченні багатства, «вільнолюбство» і «доброчесність» кріпосника Башкира з неприховано-їдким сарказмом, то про становище народу він говорить з глибоким душевним болем, хвилюванням, співчуттям. Змалювання суперечностей суспільного життя шляхом створення різких контрастів сприяє викриттю анти людяності кріпосництва. Значно пізніше, в 1911 році, оглядаючи пройдений шлях, у начерку, присвяченому п'ятдесятиріччю з дня смерті Т. Шевченка, Панас Мирний пише про згубність кріпосництва, про те, що «давнє лихо» «своїми важкими ланцюгами» давило всіх людей, що та вельми «лиха установа» була глумом «над правдою святою, що доводила рідну сторону до тяжкого занепаду».

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9