Дипломная работа: Проблема ментальності в українській народознавчій науці
Липа підкреслює хліборобськість нашої вдачі, тобто її
пов’язаність із землею. Цю рису завдячуємо колонізації трипільців в ІІІ тисячолітті
до Христа. В характері трипільців відзначає надзвичайну енергію яку вони мусіли
виявити добуваючи країну лісів, боліт і луговин, перемагаючи змінність і
суворість природи. Трипільці не творили великих державних організацій і їхня
експансія йшла у напрямі опанування природи. Це дуже важливе твердження, бо
воно багато значить і в сучасній психіці українця.
З хліборобським світоглядом тісно пов’язується матріархат:
“в центрі духовности цього кругу стоїть жінка – мати, істота, що єднає коло
себе родину. Найдавніший символ того агрикультурного населення – це образ
Великої Матері, божества прапрадідів сучасних українців” [58,33]. Перевага
матері пов’язана з “самим устроєм осілої хліборобської родини, де потрібні
насамперед вміння господарювати, витривалість у праці й традиціоналізм у праці”
[58,33]. При цьому відзначений і мужеський елемент у родині. Скріплення чоловічого
первня в родині – це вплив Готських, які «найбільшого перевороту довершили в
самій структурі родини. Це відбилося в містерії українського весілля, що
символізує перехід від середньоазійського матріярхату до індогерманського
патріархату».
З поняттям української родини є тісно пов’язане поняття
власної хати, дому. Це має ще й інше значення: дім – це те місце, де людина є
людиною. Це – осередок людства для українців.
Липа применшує силу індивідуалізму в українців, а
прибільшує їх дисциплінованість. Тим часом ціла низка місць з самого твору Липи
вказує на індивідуалізм, а тому його концепція видається штучною. Липа при
обговоренні індивідуалізму виходить із наступної цитати: “Потяг до краси насичує
ціле життя українця. Крім ділянки музичної й поетичної творчости, видно це і в
одежі, і в оселі, і в любові до природи... Багата поетична натура українця
висловлюється в незмірній кількості дум, побутових і ритуальних пісень, приказок,
легенд...”. По цій цитаті сам Липа дає наступний коментар: “Ця риса,
мальовничий індивідуалізм – це те, що вперше впадає до очей чужинцеві. Недарма
описи України від Гердера до сучасних мандрівників підкреслюють цю прикмету
українського характеру і надають цілому краєві назву Геллади. Правдоподібно,
таки є зв’язок індивідуалізму з гелленським первнем раси” [58,35]. Далі йде
інтерпретація причин ослаблення українського індивідуалізму в порівнянні з
грецьким, для якого основною характеристикою є Пітагорейська засада: “людина є
мірилом речей”.
Проте рівночасно Липа відзначає, що для українця
характеристичне переконання в тому, що Україна є центром світу, і додає від
себе такий коментар: «це є також нормальне для духовності - узнавати свій край
за середину світу, як для одиниці фізично здорової узнавати передусім свій
організм за довершені ший».
Липа твердить при характеристиці українського проводу, що «не
легко добре провадити людей з такими складними характерами, як українці». Виходячи
із ствердження впливу готської культури на нашу дисциплінованість, Липа хвалить
і українську ієрархічність, протиставляючи її вождізмові, і наш традиціоналізм,
консерватизм, і природний нахил до життя в гуртах, а доходить він до
ствердження, що провід – це мистецтво, яке мусить рахуватися з тим, що
українець не перенесе нічого насильного, що придушувало б особу, і що українець
є ворогом сліпих авторитетів, бо в нього високе ставлення особистості. Тому
Липа дає теорію моральної вартості провідника. «Чи то буде вибір отамана
чумацької валки, а бо навіть парубоцької ватаги, чи пошана для королівського
або гетьманського маєстату підставою буде завжди поза кваліфікаціями воєноначальника
чи провідника – передусім його моральна вартість. Тому найвищий, найвеличніший
провідник для українця – це той, що найповніше висловлює собою моральну
справедливість. На другім місці лише треба згадати про те, що він має бути й
особисто талановитим і продовжувати давні традиці».
Липа пише про українську войовничість, але одночасно є
згадка, як то “кількадесят тисяч образів, мальованих вояками в таборах
інтернованих, це на 95% - квіти, лагідні краєвиди і ідилії. Ба, й у сучасних
бойовиків побачимо лагідно коліровані й умаєні квітами герби. З рештою, ця
лагідність, а навіть «ніжність», що її несправедливо дехто змішує з безсилістю,
не зменшує бойовости, ані не виключає жорстокості».
Трипільська культура - культура хліборобів – вимагала для
свого існування впертості, енергії. Хліборобство виплекує також
передбачливість, розважливість, холодність. Говорить про «втечу від світу»
Сковороди: «Втечу від суспільного життя – це зменшення себе, це – обниження
вартости власного життя, це нехіть до продуктивности на ширшу скалю. Як же
жахливо описав Гоголь таке пораженство одиниць і кляс! Вони звірячи малі й
безсилі – ці сварливі Довгочхуни, що викинули прадідівські шаблі, ці Коробочки
й Собакевичі. Люди, що хочуть бути меншими, що залишаються при інстинктах і
нижчих емоціях, бо вони не здібні до сублімації цих емоцій у вищі, більше
суспільні. Це – хутір, або українці на нижчім ступені духовности».
В загальному констатації Липи виступають наче в певному
контрасті, а чи навіть виразній опозиції до його сучасників, і він почувається,
щоб очистити українську духовність (обмити) в очах оточення. Липа –
інтелігентний та начитаний – може мати велике значення як стимул до шукань.
Яким Ярема у праці “Українська духовність в її
культурно-історичних виявах” зазначає, що вдача людини чи народу – це не просто
сума поодиноких властивостей, а суцільна структура. Він не є прихильником
закостенілості національної вдачі, - навпаки, підкреслює “пластичність психіки”
[58,46]. Ярема відносить українців в групу інтровертивних народів і як перший
вияв інтровертизму вважає негативне відношення до зовнішнього світу, яке може
проявитися у критизмі у насміху над дійсністю. «Шляхом ізоляції, - зазначає
Ярема, - намагаємося як-небудь позбутися невиносимої дійсності. Ми утікаємо від
неї на самоту, чи то у світ власний – внутрішній, або її не зауважуємо, або її
ідеалізуємо. У всіх тих випадках займаємо супроти неї пасивну поставу».
Із спрямуванням уваги на власне нутро випливає й
український егоцентризм, “що змагає до підпорядкування всего інтересам та цілям
«я», «на вищому ступні індивідуальної культури він спіритуалізується. Найвищою
ціллю змагань стає власна морально-духовна досконалість чи то вічне щастя поза
межами земного». Егоцентрична постава, що «дає перевагу всьому особистому над
усім загальним», ставала в нас причиною історичних катастроф.
Ярема зазначає: «Центр ваги спочиває на забезпеченню
свободи індивідуальности. Життєві інтереси та вимоги загального – цілого
ідентифікуються всеціло з інтересами складових частин – індивідуальностей.
Окреме отримує примат перед загальним. Віссю і вихідною точкою цієї концепції є
індивід».
Одночасно Ярема вказує, що українці при великім
егоцентризмі, при «соціальнім незацікавленні», мають цінну соціальну здатність «прямуваня
до несення допомоги». Є це «здатність соціяльної симпатії, гуманність», що полягає
«на відчуванні себе самого в других і ототожнюванні з ними».
Ярема відзначає, що поруч із «проповіддю любови ближнього»
в нас появляється ще інша соціальна прикмета, «так знаменна для українського
духу»: «здібність розуміти іншу природу, іншу людину, інший нарід, - розуміти,
що в кожного може бути свій шлях, для нього природніший, ніж наш».
Толерантність появляється у релігійній сфері та
національній. Випливаючи з цілої постави українця толеранція пов’язана ще з
іншою властивістю вдачі – з українською неагресивністю ( розвиненою
войовничістю ). Ярема відзначає, що вже в княжі часи українська добродушність
проявилася з повною силою, а дух християнства тільки скріпив цю властивість.
Українська неагресивність залишила сліди і у внутрішньому
житті. Тут Ярема пригадує заповіт князя Мономаха: «Не вбивати ні не винного, ні
винного, навіть коли заслужить на смерть, - не губіть душі жодного християнина».
Свою працю Ярема закінчує загальною характеристикою і до
неї додає картину тих впливів, що йшли в напрямі скріплення української
інтровертивності.
Українська інтровертивність тісно пов’язана з географічними
умовами. З одного боку, одностайність краєвиду, а з другого – безмежний простір
зумовлював вільність. Третій географічний чинник – урожайна земля.
Українську інтровертивність скріпили зовнішні впливи та
історія. “Будучи сама наслідком інтроверсії, ( історія ) цю інтроверсію ще
більше поглиблювала”. Безнастанні історичні лихоліття спричиняли кожний раз
нову утечу від світу, а вслід за тим спадали на край і нарід нові зовнішні
лиха. На ґрунті такої психології виростала духовна культура, яка нарід далі
виховувала” [58,54].
Панас Феденко у праці “Науковий Збірник Українського
Вільного Університету у образі” показує як характер зумовлює історичну долю
народу й історія в свою чергу впливає на характер.
Феденко виходить від географічного аспекту степу і робить
таке зауваження: “Степ в нашій історії, як був, то в дуже малій мірі феноменом
естетичним, але переважно тим елементом, що постійно держав українську людність
у фізичній і психологічній напруженості, протягом довгих віків”. Зі степом
зв’язане поняття перманентної катастрофи як «домінуючий чинник у нашій історії».
Феденко відзначає, що важке геополітичне положення України
зродило в її людності і героїчну поставу і стало основою лицарського духа,
зокрема в козацьку добу. Він також зауважує, що якщо у поодиноких народів їхня
національна вдача витворювалася під впливом поодиноких домінуючих в житті
суспільних верств, то в Україні формуючою духовність верствою було козацтво.
Розлогий степ не давав змоги рівномірно організувати його
оборону і це є причиною індивідуалізму. «За польсько-литовської доби нашої
історії центральна влада не дбала за оборону України, і весь тягар війни з
степовиками ліг на плечі самої людности, якій доводилося з рушницею за парканом
стояти».
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14 |