Реферат: Погляди на буття в історії філософії

Як бачимо, кантівське тлумачення простору і часу набирає вигляду панацеї, яку неможливо подолати, але час брав своє.

Відомо, що Кант оголошував ідеальними простір та час, але аж ніяк не вважав ідеальним обактивно реальне буття («річ в собі»). Фіхте та Гегель вважали, що ідеальні не лише простір та час, але й сам об`єкт досвіду. Це припускала формула тотожності буття та мислення. Оскільки буття природи та історії розглядалось як результат поступальних історичних діянь духа (розуму, абсолютного суб`єкта), то й час та простір як частини історичного буття також виглядали історичними, відносними, залежними від змісту діяльності.

З точки зору Гегеля, час та простір виступають формами, в яких дух являє себе ззовні. Чим даль дух входить всередину свого чисто логічного розвитку, щоб в фіналі виразитись в адекватному вигляді, в формі поняття, тим більше він звільняється від простору та часу. Природі, представленій чимось типу безжиттєвих, периферійних кінцівок вічно живого духа, Гегель відмовляє в розвитку у часі. В сфері соціальної історії, не дивлячись на спорідненість, органічну спільність часу з поняттям, яке розвивається («час є саме поняття»), останнє скидає окови часу, переходячи в чисту логіку.

Гегель уявляв простір й час в якості зовнішніх форм по відношенню до поняття, тим не менш філософ вважав їх внутрішнє властиве руху самої природи й виголошував діалектичні ідеї відносно простору та час, їх зв`язки між собою та з рухом. Гегелю далека ідея про простір та час як про форми руху, які були б зовнішніми по відношенню до змісту, який в них виражається.

На думку Гегеля, спочатку час по відношенню до простору виступає як дещо внутрішнє, а потім, внаслідок власного протиріччя, виявляється зовнішньою визначеністю становлення. Тут намічається зворотний перехід часу в простір. Цей перехід виражається в тривалості часу. Виступаючи в ролі абстрактного, зовнішнього кордону у взаємоперетвореннях буття і ніщо, час являється нічим іншим, як безперервним, однорідним, само тотожним «тепер», яке не складає суть тривалості.

Матеріалістична критика Л. Фейєрбахом теології та ідеалістичних систем торкалась й проблеми простору та часу, в основному останнього, оскільки теологія та ідеалізм вважали час явищем, яке особливим чином торкається творіння Бога (в релігії) й абсолютного розуму (в філософії). Ідеалізм не визнає, що «час зовсім не являється однією лише формою споглядання, а являється істотною формою й умовою життя. Там, де немає слідування один за одним, де немає руху, зміни й розвитку, там немає й життя, немає й природи; але час невіддільний від розвитку». Оскільки ідеалізм й теологія абстрагують людські можливості від чуттєвості, природи, зводять їх в ранг божественного буття, то просторові та часові форми виявляються непотрібними для розвитку духа. Л. Фейєрбах підкреслював, це ідеалістична ілюзія, фікція. «Простір та час складають форми буття всього сущого. Тільки існування в просторі й часі є існуванням. Заперечення простору й часу є не лише запереченням їх кордонів, але й їх сутності. Позачасове чуття, позачасова воля, позачасова думка, позачасова істота – все це фікція».

Заслуговує також уваги критичне зауваження Л. Фейєрбаха в адресу Гегеля про те. Що в останнього простір та час в історичному плані виступали нерівноцінними явищами: «Формою гегелівської інтуїції, як і його метода, слугує виключно час, простір тут з його терпимістю не допускається зовсім…». Тут Л. Фейєрбах правий, бо гегелівська система ігнорувала своєрідність філософських вчень в історичному просторі культури.

З точки зору Фейєрбаха, простір та час виступають наповненими змістом формами, умовами буття, чи йде мова про об`єктивну природу, чи про суб`єктивну реальність в образі людини, її чуттєвості, де час та простір переживаються в залежності від багатьох конкретних факторів.

Отже, ідеалістичний характер систем в німецькій класичній філософії відобразився на проблематиці часу та простору. Вони розглядались лише як «явища» в сфері розуму, але у вузьких рамках ідеалістичного розуміння даних категорій в чисто логічному, натурфілософському вигляді виявлялись діалектика часу та простору, їх зв`язок з рухом. Матеріалістична філософія Л. Фейєрбаха відновила в правах об`єктивний природний характер простору та часу, але не зуміла застосувати до даних уявлень діалектику, що було обумовлено комплексом історичних та гносеологічних причин.

5. Категорії простору та часу в інтерпретації сучасної буржуазної філософії

На відміну від попередніх історико-філософських етапів розвитку розуміння простору та часу в сучасній буржуазній філософії загубило цілісний вигляд. Позитивізм, прагматизм, операціоналізм розглядають лише пізнавальні функції просторово-часових концепцій в сучасному природознавстві, обмежуючись вузькими рамками методології науки. Керуючись субактивно-ідеалістичними установками в гносеології, вони ставлять під сумнів той об`активний зміст пізнавальної дійсності, який виражається в логіко-понятійному апараті науки.

Близькість принципіальних установок прагматизма дозволяє говорити про одну прагматисько-операціоналістську концепцію простору та часу.

Прихильники прагматизму висувають положення про те. Що в основі ньютонівських просторових та часових форм лежать форми практики. Але прагматисти розглядають практику субактивно-ідеалістично, тому зміст наукових понять в них узгоджується у підсумку не з об`єктивним світом, а лише з субактивними потребами людини, які представляються як єдиний регулятор його діяльності. Дж. Дьюі та А. Ф. Бентлі пишуть наступне: «Простір та час…потрібно брати в зв`язку з дією та поведінкою людини, а не як фіксовані чи дані системи відліку (формальні, абсолютні або Ньютонові), і не як виключно фізичні спеціалізовані системи тих типів, які відомі з теорії відносності».

Операціоналісти виходять з того, що в наших знаннях, поняттях відображаються лише практичні операції. Об`єктивну реальність вони виключають з аналіза.

Операціоналістична концепція простору та часу представляє собою приклад застосування цих вихідних принципів до розвитку конкретної проблеми.

При розгляді часу також, як і у випадку простору, Р. У. Бріджмен та його послідовники виділяють різні типи вимірювальних операцій: операції виміру часу подій, які відбуваються одна за іншою, та операції виміру подій, які відбуваються в точках простору, які знаходяться на помітній відстані одна від одної. Таким чином виділяють два вида часу – локальний та той, який тягнеться («extended»).

Наряду з сціентичною традицією в буржуазній філософії 20 ст. спостерігається своєрідний «вибух» інтереса до історичного, соціально-культурного розуміння часу та простору. Дана тенденція доповнюється прагненням розглядати час та простір (особливо час) «достеменно» онтологічно. Філософія життя, феноменологія й екзистенціалізм намагаються по-новому обґрунтувати обактивність, надособистісну значимість часу, виходячи з ідеалістично розуміємої суб`єктивності.

А. Бергсон істинний час розуміє як чисту тривалість потоку свідомості. Час А. Бергсон трактує як суто природно-психологічний «потік життя», а сам спосіб осягнення часу – як суто психологічний.

Субактивна інтерпретація часу, пов`язання його з потоком переживань ріднять «філософію життя» з феноменологією та екзистенціалізмом.

Е. Гуссерль вважав, що кожний специфічний шар досвіду переживань має своє усвідомлення часу: «…Сприйняття, спогад, очікування, фантазія, воля – коротко все, що являється об`єктом рефлексії». Тому деякі дослідники, небезезпідставно, підкреслюють, що в «Лекциях о внутреннем сознании времени» Е Гуссерль не стільки досліджував час як такий, скільки різні модифікації усвідомлення часу.

Зближаючись з Д. Юмом у деяких аспектах змістовної інтерпретації сприйняття часу, захоплюючись асоціативно-феноменалістським трактуванням змісту переживань часу, Е. Гуссерль розглядав час не як просту послідовність перцепцій, а як послідовність ситуацій.

Проблема часу в феноменологічному трактуванні безпосередньо запозичена філософами езистенціалістського напрямку. Феноменологічна інтерпретація часу складає частину феноменологічного методу, без якого неможливо уявити формування екзистенціалістської філософії та її проблематики. Подібно тому, як в екзистенціалізмі інтенціональність розглядається не як характеристика свідомості. А як характеристика людського існування, - відповідно онтологізується і час: час – онтологічний спосіб «буття в світі» (Хайдеггер), «буття в ситуації» (Сартр) і т. д. Основна направленість гуссерліанської концепції часу в дещо різних модифікаціях зберігається у Хайдеггера, Сартра, Мерло-Понті та інших.

Сартр вирішує проблему часу на базі дуалізму буття і ніщо, що відповідно характеризує спонтанно-активне часове «буття для себе» та відчужено-інертне, позачасове «буття в собі».

Найбільше уваги проблемі «екзистенціального» часу та простору приділив Хайдеггер, слідуючи ідеям Гуссерля. Хайдеггер розглядав екзистенціальне значення цих форм перш за все в якості апріорних моментів існування, тобто в якості онтологічних, а не онтичних (досвідних) моментів буття.

Отже, характеризуючи основні буржуазно-філософські концепції часу та простору, необхідно підкреслити вузькість предметної галузі, яка розглядається в цих концепціях, - це галузь переживання світа. До того ж тут буржуазна філософія називає неісторичні (інколи відверто поза соціальні), ірраціоналісти ні трактування часу. Часто буржуазні філософи цікавляться переживанням часу в якості своєрідної антираціональної, ірраціональної смислової моделі діяльності свідомості в широкому культурно-історичному сенсі.

Запропонований огляд буржуазних концепцій простору та часу свідчить про те, що в 20 ст. (в порівнянні з класичною буржуазною філософією) спостерігається певні «зрушення» в розумінні цих найголовніших категорій. Відхід від класичних концепцій відбувається по багатьом важливим аспектам, але найбільш показовим являється суб`єктивізація, ірраціоналізація та міфологізація змісту цих категорій.

Страницы: 1, 2, 3, 4