Реферат: Махно и Украина
Реферат: Махно и Украина
Нестор Іванович
Махно (1888-1934) народився в багатодітній родині селянина-бідняка с. Гуляйполе
Єкатеринославської губернії. Мав початкову освіту, але читав лекції в
університеті Сорбони.
Світоглядною
парадигмою Нестора Махна була, як відомо, анархія, "безвладний лад",
"вільний радянський лад". Нестор Махно адекватно відображав інтереси
і прагнення українського селянства.
Саме ідеали,
устремління Н.Махна підкреслюють і віковічні прагнення українського народу до
свободи.
Махно першим
рішуче виступив проти захоплення більшовиками політичної влади, проти диктатури
однієї партії в Україні. Між іншим, саме цим накликав на себе найбільшу
ненависть і переслідування з боку "власть імущих". Категорично
заперечуючи керівну роль партії у суспільстві, Н.Махно ніби попереджував про
той глухий кут, до якого потрапить величезна комуністична країна у кінці ХХ ст.
Натомість, Н.І.Махно пропонує суспільству багатопартійність - рівні права і
змагальність усіх політичних партій і груп у впливі на людей і пропаганді своїх
ідей і доктрин.
РОЗДІЛ 1. НЕСТОР МАХНО: ЗАХИСНИК СЕЛЯН
УКРАЇНИ ЧИ КРИМІНАЛЬНИЙ ЗЛОЧИНЕЦЬ?
Шлях Нестора Махна
у революцію, як і деяких інших членів найбільш радикальних політичних партій
Російської імперії починався з відвертих кримінальних дій, що мотивувалися
потребою набуття партійних коштів та терором як засобом боротьби з
представниками самодержавної влади. Здебільшого подібна революційна
"романтика" ставала для таких молодиків життєвою необхідністю і
вигідним ремеслом для задоволення власних потреб, які надійно маскувалися
політичними гаслами.
Після усунення з
престолу Миколи П партійці-бойовики, які пройшли школу царської каторги,
залишилися без звичайної роботи. Приводом для поновлення активної військовою
революційної діяльності став корніловський заколот у вересні 1917 р., коли
Тимчасовий уряд був примушений кинути заклик про "захист революції".
Відразу ж почали створюватися за аналогічним зразком загони червоної і чорної
гвардії, які нерідко мали й спільні керівні органи. Так анархо-більшовицьке
військове бюро в Катеринославі очолював анархіст з Гуляйполя В.Курилепко - у
майбутньому відомий польовий командир махновського війська. У вересні-жовтні,
не відчуваючи серйозного опору з боку місцевої міліції, гуляйпільські
чорногвардійці під проводом свого ватажка Махна почали затверджувати
"радянську" владу. Вони вбили поміщика Класека, пограбували його
садибу і утворили "зразкову комуну анархістів", в якій, на думку
В.Волковивського, не стільки працювали, скільки займалися пияцтвом. Спроба
Олександрівського повітового комісара Тимчасового уряду Михна протидіяти
бешкетам махновців закінчилася невдало. Присланого для притягнення їх до
кримінальної відповідальності агента з особливих доручень чорногвардійці
вигнали під загрозою вбивства. Сам Махно так згадував про ці події:
"Міліція в Гуляйполі виконувала роль розсильних, а не поліцейських. Після
цього до нас більше не надходило ніяких наказів і не надсилалося урядовців з
повіту". Після жовтневого перевороту чорногвардійські загони М.Ннкнфорової
і Н.Махна стали підпорядковуватися наркому Радянської Росії по боротьбі з
контрреволюцією на Півдні В.Антонову-Овсієнко, від якого безпосередньо
отримували кошти на військово-організапійні потреби. Збереглася записка про
отримання Никифоровою 11 грудня 1917 р., у день прибуття наркома до Харкова,
авансу від нього на суму 300 крб. Анархо-комуністичні формування були найбільш
радикальними загонами у затвердженні військовими засобами радянської влади в
Україні. В організації терору на початку 1918 р. вони навіть випереджали
більшовиків. Надзвичайний комісар Раднаркому Росії С. Орджонікідзе, який в цей
час знаходився на Катеринославщині, повідомляв Антонова-Овсієнка:
"Никифорова в Олександрівську наробила справ, треба негайно її 'забрати
звідти".
Таким чином,
отримання анархо-комуністичними загонами у лютому 1918 р. статусу
червоноармійських частин стало наслідком усталених військових зв'язків більшовиків
і анархістів. Військовим контингентом гуляйпільського червоного полку, за
свідченням О. Чубенка, найближчого соратника Махна, стали 5000 демобілізованих
солдатів старої російської армії. Махно у своїх споминах сповіщає про дещо іншу
чисельність частини. У березні 1918 р. полк складався з шести рот по 200-300
чол. кожна, національної єврейської роти і кавалерійського загону в декілька
сотень чоловік. Також були сформовані санітарні загони і підготовлені
приміщення під шпиталь. Озброєння в полку було різноманітним: російська
гвинтівка Мосіна, револьвери системи Наган, німецька і австрійська трофейна
зброя.
Командиром полку
став колишній царський офіцер О. Волох, начальником військового польового штабу
і комісаром – Н.Махно.
Антонов-Овсієнко,
призначений Леніним на посаду голов-нокомандуючого збройними силами
"південних" радянських республік, пов'язував з полками типу
гуляйпільського великі надії у боротьбі проти австро-німецьких і українських
військ і доручав анархо-комуністам відповідальні завдання. Так, на Никифорову
покладалося сформувати у степовій Україні кавалерійські частини Червоної Армії.
Збереглася позначка в його касовій книзі: "Никифоровій - начальнику
кавалери Тавр-ійської і Херсонської губернії - 5 тисяч карбованців".
Але надії
червоного головкома не здійснилися. Анархо-більшовицькі формування були
знаряддям РКП(б) у проведенні військово-комуністичноі політики Леніна і
Троїцького. Вони збирали з заможного населення контрибуції, продрозверстку,
розправлялися з своїми ідейними супротивниками. В результаті, військо
Антонова-Овсієнка швидко розкладалося, втрачало боєздатність. Знамевська бойова
ділянка радянсь-ких військ розвалилася ще до підходу австро-німецьких і
українських частин. Обурені грабунками і насильством загонів Беленковича
(командуючий південною резервною групою військ Антонова-Овсієнка) і
Никяфорової, мешканці Єлісаветграду і юнкери вигнали їх з міста, захопивши
багато полонених і дві гармати. Начальник бойової ділянки М.Коляденко доповідав
Антонову-Овсіеику, що Беленкович і Никифорова "ледь винесли з
Єлісаветграду ноги". Лише загону Сіверса, що надійшов на допомогу (600
чол.) і бронепоїзду Полупанова вдалося "заспокоїти" елісаветградців.
Те ж саме відчув і
Махно, полк якого входив до складу 2-ї революційної армії Антонова. Вона була
сформована з місцевих анархо-більшовицьких загонів і закривала
катеринославський напрямок. Махнові було доручено обороняти Чадлине, північніше
Гуляйполя. Але несподівано особовий склад полку відмовився виступати на фронт ї
15 квітня 1918 р., під командуванням колишніх офіцерів підняв повстання, визнав
владу Центральної Ради. Для придушеная заколотників Антонов-Овсієнко відправив
бронепоїзд Беленковича, який вчасно встиг до Гуляйполя і відкрив по повстанцях
нищівний вогонь. Як писав згодом Антонов, тільки завдяки цій підтримці
"Махнові з 80 кавалеристами вдалось прорватися до нашого
бронепоїзду". Соромлячись цього ганебного факту з своєї біографії» Махно
стверджував, що буцімто події розгорталися за його відсутністю в Гуляйполі.
За словами
свідків, відступ анархо-більшовицьких сил з території України в кінці квітня
1918 р. був панічним. Станції Нижньодніпровськ, Синельникове, Роздори, Чаплине
були забиті ешелонами з повністю деморалізованими радянськими військами.
Відступаючи, вони подекуди знущалися над залізничною адміністрацією. "Ці
знамениті війська, які захищали Катеринославщину, були дійсно
"авангардом" і втекли першими", - згадував відомий діяч РКП(б)
С.Гопнер.
За зізнанням
самого Махна, після втечі з Гуляйполя він знаходився у глибокій депресії і з
невеличкою купкою друзів, відступив у червоноармійських ешелонах в Ростов,
Царицин, а потім подався до Москви. Деякі сучасні дослідники вважають, що у
липні 1918 р. він повернувся до Гуляйполя за власною ініціативою. Але його
тривала бесіда з Леніним і Свердловим у травні 1918 р., під час прийому в
Кремлі, заява Леніна про те. що шляхи більшовиків збігаються з такими
анархістами, як Махно, свідчать про інше. Для більшовицьких лідерів головний
була антигетьманська спрямованість особи і вони використовували всяку
можливість для розгортання підривної роботи проти української незалежності, бо
розглядали Україну як невід'ємну частинну спільної комуністичної держави і
плацдарм для розгортання близької світової революції.
Тому 29 червня
1918 р. Махно виїхав зі столиці РРФСР як один з агентів РКП(б), які масово
направлялися тоді у службове відрядження для організації українського підпілля.
В Курську, де знаходився більшовицький центр з організації боротьби з гетьманом
Скоропадським, він затримався майже на місяць, зустрівся з О.Чубенком,
спільником по чорній гвардії. За вказівкою керівників РКП(б) гуляйпільські
анархо-комуністи отримали від голови Закордонного бюро ЦК КП(б)У В.Затопського
фальшиві документи на імена російських офіцерів. що втікають від більшовицького
терору в Україну, і офіцерську форму. 21 липня вони були переправлені через
демаркаційну лінію у Бєлгороді. Тут, у міському готелі "Вельвю", діяв
переправний пункт, де від'їжджаючі отримували останній інструктаж, явочні
адреси і паролі від члена ЦК КП(б)У М. Скрипника. 25 липня підпільники досягли
Гуляйполя, де зустрілися зі своїми спільниками по експроприаціях 1917 року
С.Марченком, братами Олексієм і Семеном Каретниковими, Паньком і Захаром
Гусарами.
Влітку 1918 р.
охоронний апарат гетьмана за допомогою австро-німецьких військ ще контролював
становище в Україні. Селянське повстання у червні-липні в Тарамгданському і
Звенигородському повітах Київщини, загальноукраінський страйк залізничників в
липні-серпні було придушено. Тому анархо-комуністичний гурт Махна здійснював
лише окремі терористичні акти проти службовців Державної Варти, урядовців
гетьманської адміністрації, поміщиків, заможних хуторян і німецьких колоністів.
Спроба залучити до боротьби з вартою українських гайдамаків
"синежупанників", загін яких у кількості близько 300 чол.
переховувався на дніпровських островах у районі Звонецької Вовниги, коло
Олександрійська. виявилася невдалою. Українські козаки, як згадував Махно,
незважаючи на "більшовицькі настрої", не пішли за анархо-комуністами.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6 |