Курсовая работа: Право націй на самовизначення та створення власних держав

Національна держава як модель, що стала протягом ХХ ст. світовим явищем, нормою, а не винятком, також не завжди зустрічається з розумінням. Її звинувачують у тому, що вона є не настільки сильною, як були, скажімо, імперії, і тому не завжди здатна тримати під своїм контролем національні пристрасті, особливо коли це стосується ворогуючих націй; що її претензії на встановлення справедливих етнічних кордонів не справдились, бо кордони всеодно йдуть врозріз з чиїмись інтересами і є несправедлавивми для інших народів; що сама постановка питання про національні держави в кінці ХХ ст. є запізнілою, бо світова цивілізація стоїть на порозі повної інтеграції не лише економік, але і політичних систем, а тому нації і національні держави вже стали анахронізмом; що врешті-решт утворення національних держав згідно принципу “одна культура – одна держава” перетворюється в безглузду нескінченність, тому що в принципі не можна створити стільки держав, скільки в світі є культур, що це тільки стимулює націоналізм і національний екстремізм.

Критика на адресу національної держави нерідко супроводжується ідеалізацією імперій, і не лише в проімперській, великодержавно-реваншистській публіцистиці (на зразок статті Едіка Лімонова “Імперський інстинкт”[9]), але й у працях респектабельних вчених Е. Геллнера, Р. Осборна та інших. Не будемо дискутувати по кожному з висунених аргументів. Скажемо лише, що сама історія вирішила питання про місце національних держав в організації людськго співжиття. Їх утворення йшло паралельно з розширенням демократії і до них можемо застосувати той же самий вислів, який У. Черчіль застосував для оцінки демократичної форми правління: так, національні держави мають багато вад, вони далекі від досконалості, але нічого кращого людства поки що не придумало. Інтеграція успішно відбувається тільки на добровільній основі, тільки при умові великої взаємної поваги і тільки поміж націями, впевненими у тому, що їхньому існуванню як культурно-політичних індивідуальностей ніщо не загрожує. Перекроювання кордонів зовсім не є новацією, пов’язаною з прагненням створити національні держави. Воно існує відтоді, відколи існують кордони поміж державами, і чи не всі війни виникали, передусім, з бажання “посунути” кордони, примножити володіння, “приструнити” сусідів. Принцип етнічності при визначенні кордонів держав якщо і не став стабілізуючим фактором, то принаймні стримуючі функції він виконує. І якою б не була ностальгія за часами імперій (завжди знайдуться люди, які надають перевагу чомусь великому й сильному), не можна ідеалізувати їх настільки, щоб забути, що саме імперські зазіхання, прагнення панувати над іншими народами, ділити володіння були причинами двох великих і страшних світових воєн ХХ ст. і незчисленної кількості воєн в попередні століття і тисячоліття. Отже, якщо національні держави й не змогли забезпечити стійкий мир, стабілізувати життя у світі, то імперії в цьому питанні зовсім не є для них альтернативою. Та й питання для політолога сьогодні стоїть не так: бути чи не бути національним державам. Історія вже відповіла – бути. А от як зробити їх демократичними, толерантними, як блокувати можливі вибухи ірраціональної енергії, що міститься в колективній національній підсвідомості, над цим ще варто подумати і вченим, і політикам. Безумовна повага права кожного народу і нації вільно вибирати шляхи і форми свого розвитку є однією з принципових основ міжнародних відносин.

Принцип рівноправності та самовизначення народів і націй у якості обов'язкової норми сучасного міжнародного права одержав свій розвиток у Статуті ООН. Одна з найважливіших цілей ООН — «розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів» (п. 2 статті 1 Статуту). Зазначена ціль конкретизується в багатьох його положеннях.

Зміст принципу рівноправності і самовизначення народів уперше розкритий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, прийнятій в той історичний період, коли процес деколонізації досяг апогею. Це обумовило основну спрямованість принципу: «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до Статуту ООН». Більш того, держави зобов'язані сприяти здійсненню принципу з метою сприяння дружнім відносинам між державами і ліквідації колоніалізму.

Самовизначення означає право народів вибирати такий шлях розвитку, що найбільшою мірою відповідає їх історичним, географічним, культурним, релігійним і т.п. традиціям і уявленням. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року підкреслюється: «Створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є формами здійснення цим народом права на самовизначення». Слід мати на увазі, що право національного самовизначення не зникає, якщо нація утворила самостійну державу або ввійшла до складу федерації держав. Суб'єктом права на самовизначення є не тільки залежні, але і суверенні нації і народи. З досягненням національної самостійності право на самовизначення лише змінює свій зміст, що знаходить висвітлення у відповідній міжнародно-правовій нормі.

Втілення принципу рівноправності і самовизначення народів у Статуті ООН указує, що мова йде про міждержавні відносини, що повинні здійснюватися з урахуванням того, що всі народи рівноправні, і кожний із них має право розпоряджатися своєю долею. Тут також підкреслюється значення такого роду відносин для зміцнення загального миру. Кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи, про які йде мова, їхнього права на самовизначення. У своєму опорі таким діям народи вправі просити й одержувати, підтримку відповідно до Статуту ООН. Принцип самовизначення народів — це право народів, а не обов'язок, і здійснення цього права може бути різним. Самовизначення не повинно здійснюватися із сепаратистських позицій на шкоду територіальній цілісності і політичній єдності суверенних держав. З іншого боку, якщо народ створить орган, що його офіційно представляє і виконує публічно-правові функції, то всякі насильницькі дії, що перешкоджають ззовні процесу самовизначення, можуть розглядатися як принципи невтручання і суверенної рівності держав, що порушуються. Право народів на самовизначення тісним способом зв'язане зі свободою політичного вибору. Народи, що самовизначилися, вільно вибирають не тільки свій внутрішньополітичний статус, але і свою зовнішньополітичну орієнтацію. Повага свободи політичного вибору стає фундаментом співробітництва, а не суперництва і протиборства. З цим, зокрема, пов'язане право держав, що звільнилися, на проведення політики неприєднання, на участь у розв'язанні як загальносвітових, так і регіональних проблем.

Міжнародні пакти про права людини 1966 року підтвердили зв'язок самовизначення з правами людини, закріпивши у своїх перших статтях положення про те, що «усі народи мають право на самовизначення» (стаття 1 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року). Що стосується етнічних, релігійних і мовних меншин, то приналежним до них особам не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, своєю мовою, а також сповідати свою релігію (у відповідності зі статтею 27 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року).

Ці положення одержали розвиток у Декларації Генеральної асамблеї ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин 1992 року. Держави зобов'язані охороняти «на їхніх відповідних територіях існування і самобутність» таких меншин і заохочувати створення умов для розвитку цієї самобутності.

Висновки

Підводячи підсумок цього дослідження присвяченого праву націй на самовизначення, на мою думку є сенс сформулювати декілька важливих тез:

1.   Нації є етно-політичними або політичними спільнотами, що утворилися в нові і новітні часи як передумова або наслідок процесу суспільної модернізації одного або кількох етносів.

2.   Складність і різноманітність процесів націогенезу, різні прояви сутності і суспільних функцій націй породжує багатство теоретичних підходів до їх інтерпретації. Серед них виділяються: суб’єктивістський підхід (в т.ч. і соціо-біологічний), що розпадається на етнічний та політичний.

3.   До об’єктивних передумов формування сучасних націй належать: становлення ринкових відносин в економіці і подолання станового поділу суспільства; перехід до демократичних форм урядування; виникнення нової, уніфікованої, єдиної для всього суспільства високої культури і мови; формування громадянського суспільства, перехід від підданської до громадської політичної культури, поширення ідей політичної рівності і народного суверенітету.

4.   До суб’єктивних чинників формування націй належить консолідуюча діяльність держави (панівних політичних еліт), інтелектуально-духовних еліт та політичних контреліт.

5.   Процес перетворення етносу в націю, вихід його на арену політичного життя має назву національного відродження. Цей термін означає також відновлення нацією втрачених позицій в економічній, духовній і політичній сфері. Відродження пов’язане з піднесенням етно-національного життя та модернізацію всіх його сфер.

6.   До головних інтересів, що перетворюють народ в націю, в суб’єкта політичного процесу належать: збереження своєї ідентичності і культурно-мовної самобутності, свобода самовияву, подальша консолідація, утвердження і захист власного суверенітету, створення і захист своєї державності, налагодження стосунків з іншими націями і державами.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9