Дипломная работа: Правове регулювання вільних економічних зон

Третім цікавим уроком моделі індустріалізації експортної промислової зони, що заслуговує на детальний аналіз з боку проектантів вільних економічних зон, є засоби, якими деякі експортні промислові зони змогли залучити такі галузі важ­кої промисловості, які звичайно не характерні для таких зон. Переважну більшість галузей експортних промислових зон всього світу становлять галузі легкої промисловості, що ви­магають відносно менших капіталовкладень (в тому числі текстильна та швейна, виробництво побутової електроніки, не­складної побутової техніки, спортивних товарів, пластмас, меб­лів, продовольчих товарів та напоїв). Деякі експортні про­мислові зони слідували іншій моделі розвитку і розмістили у себе основні галузі важкої промисловості. Так було у експорт­ній промисловій зоні Трінідаду і Тобаго, де домінують наф­топереробка та виробництво нафтопродуктів. Те ж можна  сказати і про зону в Гані, де основною галуззю є переробка бокситів у алюміній, а також про зону Об'єднаних Арабських Еміратів, де діють багато хімічних, нафтохімічних та автомобілебудівних фірм, яких звичайно немає у більш типо­вих експортних промислових зонах. Враховуючи те, що у ряді країн планується створити велику кількість експортних про­мислових зон, а також необхідність стимулювати експорт та ресурсні і технічні можливості країни у секторах важкої інду­стрії, цілком можливо, щоб деякі заплановані зони містили компоненти важкої промисловості. У цьому відношенні до­свід таких країн, як Трінідад і Тобаго чи Об'єднані Арабські Емірати, має безпосереднє значення, тим більше, що важка промисловість у експортних промислових зонах цих двох країн технічно дуже досконала і в екологічному відношенні набагато сучасніша, ніж традиційні галузі, що забруднюють навколишнє середовище, які звичайно можна знайти в інших місцях.

Поява галузей важкої промисловості у експортних промислових зонах пов'язана з базою природних ресурсів приймаючої країни (боксити у Гані, нафта у Трінідаді і Тобаго, природний газ у Еміратах), і можна сказати, що політика цих трьох країн була націлена не стільки на залучення до зони важкої промисловості, скільки на створення зони навколо уже існуючих підприємств важкої промисловості. Це, мабуть, вір­но стосовно Гани, Трінідада і Тобаго, але приклад Об'єдна­них Арабських Еміратів свідчить про досить цікаву еволю­цію. До існуючих галузей, пов'язаних з переробкою газу і нафти, додалося кілька галузей важкої промисловості у інших секторах, що, мабуть, свідчить про наявність «культури важ­кої промисловості», яка дуже відрізняється від «культури лег­кої промисловості» більш класичних експортних промисло­вих зон.

Приклади Об'єднаних Арабських Еміратів, Гани та Трі­нідаду і Тобаго стосуються ще однієї ширшої проблеми, що мас велике значення, а саме розвитку нових галузей, що базуються на природних ресурсах приймаючої країни. Однією з рис моделі промислового розвитку експортної промислової зони є те, що фірми у таких зонах звичайно використовують мало місцевих ресурсів. Ця слабкість зворотних зв'язків фірм зони з приймаючою країною зумовлена анклавним статусом зон, але у багатьох випадках вона пов'язана також з самою природою галузей, що діють в зонах, а також внаслідок від­носної недорозвиненості потенційних місцевих галузей по­стачання. Нарощування зворотних зв'язків фірм вільної екокомічної зони з місцевими постачальниками сировини є першочерговим завданням не тільки через величезні природні ресурси країни (які потенційно дуже привабливі для зарубіжних інвесторів), але й через настійну необхідність знайти певну форму місцевого зустрічного фінансування відносно інвес­тицій іноземних фірм, які, можливо, діятимуть в зонах.

У цьому зв'язку проектантам та прихильникам вільних економічних зон у країнах на території колишнього Радян­ського Союзу необхідно більш пильно придивитися не тільки до небагатьох випадків діяльності вільних економічних зон, що базуються на таких природних ресурсах, як нафта, газ чи боксити, а й більш традиційних зон у країнах, які мають ве­ликі запаси сировини та напівфабрикатів, що базуються на місцевій сировині (наприклад, сталь, алюміній, основні хі­мікати, каучук та ліс). Можна назвати декілька прикладів підприємств експортних промислових зон, що використову­ють місцеву сировину та напівфабрикати. Це, скажімо, фір­ми по виробництву гумових рукавичок у зонах Малайзії, компанії по виробництву автомобільних вузлів у мексіканських maquiladoras, що використовують сталь місцевого виробниц­тва, та харчопереробні заводи і тютюнові фабрики у зонах Домініканської Республіки. Проте у більшості випадків ці зво­ротні зв'язки фірм експортних промислових зон з вітчизня­ними постачальниками сировини та напівфабрикатів набага­то менше розвинуті, ніж це могло б бути. Причини цього ще не з'ясовані, і проектантам нових вільних економіиних зон було б важливо зрозуміти, чому так відбувається. Поки що можна вказати кілька причин цього явища. Однією з них є те, що у багатьох країнах іноземні фірми, що розвинули ве­ликі переробні галузі на місцевій сировині, є добре функціо­нуючими підприємствами, що діяли у приймаючих країнах багато десятиріч, тобто задовго до створення перших експор­тних промислових зон. Таким чином, у цих фірм не було ре­альної необхідності використовувати можливості, що їх пропонує новостворена зона. Ще однією причиною є фактор роз­ташування: переробні галузі, що спираються на місцеві ре­сурси, звичайно розміщуються поблизу джерела сировини (хай то буде шахта, нафтодобувна свердловина чи гідроелектро­станція), в той час як експортні промислові зони мають тенденцію до розміщення поблизу густонаселених або промис­лових центрів. Нарешті, дуже важко розрізнюваною причи­ною може бути значна різниця у сприйнятті ідеї зворотних зв'язків з боку керівництва експортних промислових зон та потенційних інвесторів. Проектанти зон звичайно задумують їх як інструмент для швидкого вирішення проблем промис­лового розвитку, і це, мабуть, найкраще ілюструють стан­дартизовані, виготовлені заводським способом, будівлі заво­дів та відносно легке капітальне устаткування інвесторів. Фір­ми, що діють у галузі переробки і обробки сировини, навпа­ки, звичайно є відносно великими, займають великі площі, вимагають дуже специфічного обладнання і мають набагато більший період планування, ніж типовий завод по складан­ню електронних схем або спеціалізована швейна фірма, яку можна знайти у типовій експортній промисловій зоні.

Це говорить про те, що коли вільні економічні зони по­винні служити одним з непрямих каналів експорту обробле­них природних ресурсів, або, скромніше, інструментом зао­хочення до використання вітчизняних ресурсів, то слід при­ділити значну увагу розміщенню, розмірам, проектуванню та територіальному плануванню таких зон. Основна ідея по­лягає в тому, що коли вільні економічні зони будуть спроек­товані на зразок моделей класичних експортних промисло­вих зон країн нової індустріалізації, то вони можуть вияви­тися неспроможними використати одну з найбільших порівняних переваг країни, а саме, її величезні природні ресурси та сировину.

Проектантам вільних економічних зон слід ретельно вив­чити ще два аспекти досвіду діяльності експортних промис­лових зон. Одним з них є досвід Китаю, де існують дуже ве­ликі спеціальні економічні зони. Другий — це досвід деяких країн, що розвиваються (наприклад, Домініканської Респуб­ліки, Маврікію, Мексіки та Шрі-Ланки), де діють іноземні інвестори з інших країн, що розвиваються, а підприємства мають малі і середні розміри. Особливий інтерес викликає ки­тайська модель, оскільки це перший досвід функціонування ду­же великих зон, де вже раніше існувала промисловість і густонаселені райони. Якщо врахувати передбачувані розміри деяких зон, ця модель може бути більш доречною (як у своїх позитивних, так і негативних аспектах), ніж моделі, що їх пропонують набагато менші індустріальні парки, встановле­ні у вигляді експортних промислових зон в інших країнах. Сьогодні, безперечно, поки що дуже рано робити тверді вис­новки про китайський досвід у цій галузі, однак поступово про­ливається світло на ряд важливих питань. Одне з них, наприк­лад, полягає у відносно високих інфраструктурних витратах на спеціальну економічну зону китайського зразка порівняно з об­сягом прямих зарубіжних інвестицій. Другим є складність економічних, фінансових та промислових взаємозв'язків між зоною і рештою економіки приймаючої країни, з одного бо­ку, і між зоною та зовнішнім світом — з другого. У цьому плані Китай може розглядатися не стільки як модель, скіль­ки як лабораторія, де випробовуються нові рішення та нові шляхи діяльності.

Ще одним цікавим уроком є засоби, за допомогою яких окремі країни намагалися залучити малі та середні фірми і фірми країн, що розвиваються, до своїх експортних промис­лових зон. Різні види зон звичайно плануються як інстру­мент сприяння іноземним прямим інвестиціям з боку віднос­но великих та добре функціонуючих фірм. Проте досвід по­казує, що великі транснаціональні корпорації звичайно не по­требують стимулювання пільгами та можливостями експор­тних промислових зон для того, щоб вкласти інвестиції у конкретну країну. Перш за все, вони звичайно уже діють у масштабах всього світу і достатньо досвідчені для того, щоб успішно функціонувати у звичайному середовищі практично будь-якої країни. Якщо ж умови якоїсь країни надто неспри­ятливі, то стимули, що їх пропонують експортні промислові зони, у більшості випадків неспроможні заохотити компанію до зміни своєї стратегії світового розвитку. Це є однією з головних причин того, що у більшості країн інвесторами у віль­них економічних зонах звичайно є не добре відомі трансна­ціональні корпорації, а менші фірми, що нерідко вперше ви­ходять на ринок зарубіжних інвестицій. Це викликає великі проблеми у справі презентації новоствореної зони: ці зусилля мають бути спрямовані скоріше на потреби менших підприємств, ніж інтереси відомих великих транснаціональних корпорацій. Інтереси вільних економічних зон у новоутворе­них країнах полягають не тільки в тому, що фірми менших розмірів з промислове розвинутих чи нових індустріальних країн можуть гармонійно доповнювати більші фірми, а й у їх більшій гнучкості та швидшому реагуванні. Враховуючи по­требу якнайшвидшого залучення іноземних інвесторів для за­доволення настійних потреб внутрішнього ринку, ці фірми мо­жуть виявитися кращою короткочасною альтернативою, ніж значно більші підприємства, які звичайно реагують досить повільно і діють з набагато більшими елементами бюрокра­тизму.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12