Статья: Психоаналiз почуття кохання
Статья: Психоаналiз почуття кохання
ПСИХОАНАЛІЗ ПОЧУТТЯ КОХАННЯ
Стаття, яка пропонується увазі читача,
знаходиться на перетині наук – психології літературознавства. У певних
фрагментах домінує психологічний аналіз, іноді – літературознавчий.
Розглядаються психологічні теорії про кохання.
Кохання – виключно складний об’єкт як
для психологічного, так і для будь-якого іншого аналізу. Про кохання сказано
багато – частотні словники сучасних мов засвідчують, що це одне з найуживаніших
слів. При цьому все сказане є правильним хоча б для кого-небудь. Крім того,
кохання ще менше, ніж якийсь інший аcпект реальності може бути з достатньою
повнотою описана у рамках науки, його пізнання вимагає міждисциплінарного
дослідження, яке б поєднувало факти і прийоми не лише психології,
літературознавства, а й соціології, біології, етнографії, історії,
мистецтвознавства та багатьох інших дисциплін. Не ставлячи перед собою завдання
синтезу всіх фактів та ідей поставивши за мету розкриття феномену цього почуття
зокрема в поезії Дмитра Павличка, зупинимося лише на деяких результатах та
проблемах його психологічного дослідження.
Хотілося б акцентувати увагу на принциповій
різниці значень двох слів, які, на перший погляд, які видаються синонімами.
«Любов» та «кохання». Останнє – більш притаманне саме українцю на позначення
стосунків між чоловіком та жінкою. Навіть сама сфера інтимного відгорождується
вже на рівні мови – стосунки, взаємостосунки (приватне спілкування людей),
відносини та взаємовідносини – між організаціями, державами тощо. В різні часи,
в різних регіонах України поняття “кохання” та “любов” тлумачилися по-різному.
М. Томенко, розглянувши це питання, робить висновок: «Виходячи з традиції
вживання цих двох понять і смислового навантаження, якого вони набувають у
поезії, літературі, фольклорі можна твердити: кохання характеризується
поетичним та ірраціональним змістом стосунків; почуттєвістю та романтизмом як
невід’ємними рисами… Любов характеризує більш сталі стосунки, які, як правило,
трансформуються формалізуються в подружнє життя. Любов не втрачає почуттєвості,
хоча вже й не має стану поетичної закоханості. Статеве життя є невід’ємною, але
дещо буденною складовою частиною гармонії в стосунках.» [5, 25]. Отже, ми
використовуємо поняття “любов” і “кохання” на позначення різних почуттєвих
явищ.
Ще кілька років тому майже кожна пісня,
фільм, повість торкалися теми статевої любові. Практично й досі має місце саме
така ситуація. Важко було уявити, що колись було по-іншому, ще важче, що
кохання взагалі колись не було. Тому в історії кохання було своє народження,
палкі чи спокійні, трагічні та світлі періоди. Розвиток цього почуття нагадує
не сходження на гору, взяття вершини, а проходження цілого гірського хребта,
круті підйоми на одну вершину, потім спуск до підніжжя, знову підйом, знову
спуск. За такими законами кохання розвивалося від античності до часів
лицарства, - практично і пізніше, майже до наших часів. Зараз просто неможливо
усвідомити, що ще у 18 столітті в Англії діти навіть не розрізнялися за статтю.
Ще раніше, у Франції, поштовхом до розвитку французької літератури в подальшому
стала так звана “суперечка про жінок” у французькій культурі 16 століття, загострена
після того, як було перекладено книгу італійця Б.Кастільоне, в якій автор
позитивно (!) відгукується про жінок [1, 450]. Вже не кажучи про часи, коли
вирішувалося питання, чи взагалі є у жінки душа!
Кохання як стійке прагнення, потяг
одного індивідуума до іншого, протилежної з ним статі, не є чимось сталим і
незмінним. Кохання – це “замкнення” багатьох потреб однієї особистості на
іншій. У коханні між чоловіком і жінкою протягом довготривалого часу провідна
роль належить статевому інстинкту [2, 121].
Перш за все необхідно з’ясувати, чи
відбиває “кохання” певну психологічну реальність, відрізняється синдром
пов’язаних з нею почуттів та прикладів поведінки від тих, які асоціюються з
іншими поняттями, наприклад, дружба, секс тощо. Далі – чи має цей синдром
достатню конкретність? В цілому на це питання можна відповісти позитивно. Так,
більшість респондентів відрізняють у власному досвіді кохання від сексуальних
стосунків, з одного боку, від дружби, з іншого. На думку опитуваних людей,
кожне з цих явищ може існувати незалежно від іншого.
З переживаннями кохання пов’язані певні
відчуття, приналежність яких саме до кохання не викликає сумнівів у їхніх
носіїв. Так, до описів респондентів своїх відчуттів, які входять до набору
таких переживань, можна віднести ейфорію, депресивні почуття, нахили до
фантазії, порушення сну, загальне збудження і труднощі у концентрації уваги.
Існують і чіткі поведінкові кореляти
кохання, не характерні для типів почувань і стосунків.
Цікаво, що любовні переживання і
пов’язані з ними поведінка визначаються відомою статевою специфікою, причому
напрямок розбіжностей далеко не завжди співвідноситься традиційним уявленням
про психологічні особливості чоловіків та жінок. Так, всупереч стереотипам, що
давно вже склалися, чоловіки у цілому характеризуються більшим рівнем
романтизму, ніж жінки, легше й швидше закохуються, у більшості - підтримують
романтичні уявлення про кохання. Бажання закохатися для чоловіків більш
серйозна причина для взаємостосунків, ніж для жінок. Жіноча любов минає швидше,
ніж у чоловіків, перші частіше ініціюють розрив та легше його переживають.
Водночас у період уже сталих любовних стосунків жінки схильні до більшого
саморозкриття та схильні переоцінювати свого партнера. Стосунки кохання для
жінок більш специфічні, ніж чим для чоловіків, - кореляції між оцінками любові
та симпатії у других значно нижче. Ця розбіжність є результатом статевої
специфіки в онтогенезі. Необхідно зазначити, що проблема статевих розбіжностей
у коханні не може вирішуватися поза часовим та соціальним контекстом. Мішель
Фуко, якого вважають класиком сучасної психології, наполягав на тому, що,
“прояв історично окремих форм сексуальної поведінки відбувався у зв’язку з
появою різних механізмів репресії, яку застосовували щодо сексуальності в тому
чи іншому суспільстві”[2, 702]. Так, змінюються самі уявлення про статеві
розбіжності, ці ж уявлення у значній мірі ці розбіжності й підтримують,
оскільки люди намагаються відповідати стереотипу, що склався. Очевидно, що
термін “любов” використовують на позначення якісно різних стосунків. Так
називають і почуття матері до дитини, і стосунки людей до чогось безособового,
наприклад, до своєї справи.
Кохання як стійке внутрішнє переживання
необхідно відокремлювати від безпосереднього переживання, від емоцій любові,
через які вона проявляється. У коханні можуть бути поєднані найрізноманітніші
почуття: страждання і насолода, радість та печаль, страх і сміливість, гнів та
ненависть. Але є також і більш специфічні переживання кохання – особливі
емоції, які теж називають це почуття – потяг, захоплення, ніжність, багато
інших складових відтінків емоції.
У психології існує багато спроб
виділення якісно специфічних типів кохання. Найбільш відомою з таких типологій
є класифікація, запропонована Е. Фромом [4, 24]. Він виділяє п’ять типів
любові: братерська, материнська, еротична, любов до самого себе і любов до
бога.
Більшість філософських та психологічних
типологій любові мають апріорний характер. Механізм виділення у них тих чи
інших типів практично не проглядається, а належність різних типів до одного
класу любовних переживань найчастіше не враховується. Тим більше зацікавлення
представляють ті типології, в яких логіка виділення варіантів любові
експлікована і піддається хоча б теоретичній перевірці.
Спроба створення такої типології була
здійснена Т.Кемпером [3, 407] у межах розроблюваної ним соціально-інтерактивної
теорії емоцій. У будь-яких взаємостосунках, у тому числі тоді, коли суб’єктами
виступають цілі соціальні системи, наприклад держави, Кемпер виділяє два незалежні
фактори – влада, тобто здатність силою примусити партнера зробити те, що ти
бажаєш, і статус – бажання партнера по спілкуванню йти назустріч вимогам
суб’єкта.
Базуючись на цих двох факторах Т.Кемпер
виділяє сім типів любовних стосунків у парі: романтична, братерська,
харизматична, “зрада”, закоханість, “поклоніння” і любов між батьками і
маленькою дитиною.
Дослідниками було доведено, що уявлення
про любов можуть існувати порівняно незалежно від реальних стосунків, які
класифікуються власне учасниками як кохання. Водночас інтеріоризація суб’єктом
певних уявлень про любовні переживання є необхідною умовою розвитку почуття
любові [2, 124].
Питання про внутрішню структуру чи
складові любові вирішувалось, як і питання про типи любові, на різних рівнях. І
тут однією з найперших і найбільш цитованих є структура, запропонована Е.
Фромом [4, 65]. Він виділяє наступні складники любові: турботу,
відповідальність, повагу, знання. Нагадаємо, що у пізніших дослідженнях ця
структура була піддана критиці за відсутність у ній фактору задоволення,
радості.
Сумнів викликає і фактор знання. У
більшості описів любові, як одну з її ознак виділяють схильність до ідеалізації
партнера, до переоцінки притаманних йому позитивних якостей та часткового
ігнорування негативних. Така ж особливість є, наприклад, у дружбі. Ідеалізація
довгий час розглядалася як свідоцтво дефіцитарності любовних стосунків.
Відповідно уявлялося, що любов, реалізована зрілою особистістю, не потребує
завищення якостей партнера, і відповідно, взаємне сприйняття буде більш
адекватним. Необхідно зазначити, що треба відрізняти неадекватність сприйняття
певних рис партнера, з одного боку, і ставлення до цих якостей, тобто оцінку їх
як важливих чи неважливих у структурі особи партнера, тимчасових чи іманентно йому
притаманних, - з іншого боку.
Можна припустити, що ставлення до когось
із захопленням, приписування йому різноманітних екстраординарних позитивних
якостей реалізує задоволення важливих людських потреб. Наприклад, за Т.Рейком
здатність до ідеалізації є обов’язковою умовою особистісного росту. Зауважимо,
що чоловіки більш схильні до ідеалізації своїх партнерів, ніж жінки. Це може
бути пов’язане з тим, що чоловік традиційно відіграє у любовних стосунках більш
активну позицію, ніж жінка, повинен долати більше труднощів і тому більше
потребує ідеалізації партнера.
Страницы: 1, 2, 3 |