Реферат: Творчість Маріанни Кіяновської
─ Ваші
книжки виходять досить рідко, але завжди з ретельно відібраними текстами. Чи є якийсь
принцип, за яким відбувався добір текстів для кожної зі збірок? Ви самі відсіюєте
непотрібне чи комусь цю справу довіряєте?
─ Першу
мою книжку з багатьох сотень текстів скомпонував мій старий добрий друг Юрій Бедрик.
І це власне він просто-таки змусив мене її видати. Так що в упорядкуванні і виході
цієї збірки немає ніякої моєї заслуги. Друга книжка, «Вінки сонетів», мала би називатися
«Парк Праксителя». Я подала ці вінки сонетів на міжнародний конкурс «Привітання
життя» й несподівано для себе отримала другу премію. Тобто ця книжка не мала би
виходити друком: у мене ж була не перша премія. Але меценат і видавець пан Ігор
Трач, який і до того видавав за свої кошти рукописи, відзначені другою премією на
конкурсі «Привітання життя», запропонував, аби ці мої тексти все ж таки були опубліковані.
Я йому за це дуже вдячна. Однак через збіг обставин ця книжка версталася з абсолютно
сирого, не вичитаного мною рукопису, тому в майбутньому, як тільки трапиться така
можливість, я хотіла би перевидати вінки сонетів в «іншому складі» і в остаточній
редакції — вже як «Парк Праксителя». Потім побачила світ книга «Міфотворення». Цього
разу композицію я продумувала достатньо ретельно, але все ж таки ця книга усе ще
засвідчує моє глибоке учнівство. Зрештою, як і «Книга Адама». Може, саме тому, саме
через недостатньо добре упорядкування, попри мої намагання зробити «Книгу Адама»
прозорішою, її так ніхто і не зрозумів. Зокрема, ніхто не зрозумів її структури
і, вужче, її композиції. Для мене цикл верлібрів усередині — це піщина, а навколо
неї — більш-менш однорідний шар перламутру. Тепер, перечитуючи цю книжку, я розумію,
що там дуже багато зайвого і що її треба було робити зовсім інакше. Мабуть, тому
книжку «Дещо щоденне» я зробила максимально лаконічною: з 54 відібраних 52 вірші
— восьмирядкові. Для мене це було принципово ще й через те, що 8 нагадує знак нескінченності.
Не знаю, як це прозвучить, але ці п’ятдесят чотири вірші вибиралися з майже тисячі
текстів.
─ У піаністів
є своєрідні «вправи для пальців». Як, на Вашу думку, — поет теж має постійно практикуватися
в написанні віршів?
─ Різні
люди по-різному приходять до певного досвіду. І для того, щоб я могла писати так,
як я пишу, не думаючи, а тільки вслухаючись і відчуваючи, я мусила максимально опанувати
техніку. Мені треба було стати подібною до музиканта, який заходить у темну кімнату,
відчуває, що перед ним стоїть піаніно й усліпу грає Баха. У моєму випадку справді
потрібні «вправи для пальців» — для того, щоби, пишучи в трансі, я не мусила замислюватися
над формальними прийомами, щоби я не зашпортувалася об слова.
─ Ви
часто говорите про писання в трансі, про містичний характер свого письма…
─ Але я
справді пишу в трансі! Річ у тім, що здатність досягати трансу в мене набута, а
не вроджена. Протягом кількох років після народження дитини в мене була проблема
зі здоров’ям, деякі лікарі діагностували її як епілепсію. Потім ці приступи чудесним
чином припинилися. Але з того часу в мене збереглася особлива чутливість на деякі
речі. У певний момент я зрозуміла: те, що я пишу свідомо, для мене не становить
ніякої цінності, а те, що я пишу, не знаючи, звідки воно береться, є для мене цікавим,
хоч і не завжди зрозумілим. І якщо Василь Герасим’юк чи Ігор Калинець одразу бачать
різницю між «тими» і «цими» віршами, то це є доказом того, що «ці» вірші і справді
зовсім інакші. З іншого боку, я дедалі більше боюся «цих» віршів. Це ще одна причина,
чому моя остання книжка така мала. Будь-яку двозначність, окрім тієї, яку я закладала
свідомо, я відсіювала. Як наслідок, «Дещо щоденне» як книжка вичерпала певний спосіб
письма. Аби написати нову книгу віршів, мені потрібні або інше письмо, або новий
досвід.
─ До
Львівського Форуму Видавців у «Факті» має вийти Ваша прозова книжка. Скажіть, прозова
мова для Вас є таким «іншим письмом», чи це знову ж таки спосіб довести, що Ви можете
писати прозу?
─ Я доводила,
що можу писати прозу, всі попередні роки. Щоправда, всі мої ранні спроби були епігонством:
я підпадала під вплив Маркеса, Прохаська, Гюнтера Грасса… З іншого боку, саме завдяки
цьому я виробила непогану техніку письма. Якось я написала два тексти «під Фолкнера»
— суто з експериментальною метою, задля імітації стилю, — і показала їх знайомим.
Я пережила просто-таки казові хвилини, коли люди, які достатньо добре знають оповідання
Фолкнера, повірили, що це дійсно його тексти, нібито перекладені моєю знайомою!
Потім ми разом довго сміялися; і вони мене підбивали ці тексти десь опублікувати.
Ну, чесно кажучи, спокуса була, але я не піддалася. Пізніше я вже не дозволяла собі
таких жартів. Зрештою, якщо говорити про мої «кіяновські» прозові спроби, то їх
було досить багато. Я багато років писала і писала роман, і вже була практично його
написала, але якийсь час тому сталося так, що його не стало. Потім я вирішила спробувати
себе в якості колумніста, й протягом кількох місяців поспіль у газеті «Поступ» було
опубліковано кільканадцять моїх есе. Крім того, мої оповідання друкувалися у журналі
«Кур’єр Кривбасу». Торік на міжнародному літературному фестивалі у Любляні я несподівано
була відзначена як прозаїк, і у зв’язку з цим, а також завдяки цьому написала книжку
оповідань «Стежка вздовж ріки», яка невдовзі мала би вийти у «Факті». Оповідання
зі «Стежки» — тексти, за які я повністю відповідаю, — зокрема, ще й тому, що це
вперше у своєму житті я змогла писати прозу, як вірші, тобто практично в трансі.
В основі принаймні трьох із них лежать простенькі сюжети, love-story, але це тільки
на перший погляд, бо насправді там дуже багато підтексту, алюзій і взагалі «подвійного
дна». Зрештою, я ж кросвордист, і це також становить мій унікальний досвід: я вмію
будувати сітку; навіть на суто асоціативному рівні кожен окремо взятий текст відкриває
ключі в усіх інших текстах. Крім того, там величезна кількість цитат, і, як мені
кажуть, дуже багато психоаналізу, але вся фішка в тому, що чи не на кожен фрагмент,
де мені закидатимуть «автобіографічність», я зможу відповісти, покликаючись на джерело
цитати.
─ У такому
разі Ви є постмодерністом?
─ Ні. Я
містик. Якщо говорити хронологічно, постмодернізм закінчився років двадцять тому,
якщо ж основним критерієм обрати формальні ознаки тексту, то характерні прикмети
постмодернізму можна відшукати ще у Сервантеса, більше того, навіть в "ослячих
меніпеях" Апулея і Лукіана. Років десять тому мені ще було цікаво, як саме
я ставлюся до постмодернізму, чи є він в українській літературі і т. д., але зараз
мені це нітрохи не цікаво. Я волію бути як Еліот, творчість якого досліджують десятки
тисяч науковців. Я знаю, що ці слова будуть багатьма сприйняті украй негативно,
я свідома цього — і все ж таки я повторюю, що волію бути як Еліот, а не як професор,
котрий пише про Еліота. Саме тому мені шкода часу на написання і захист власної
кандидатської дисертації (хоч, можливо, це відкрило би переді мною чимало дверей
і ліквідувало би принаймні деякі з моїх нинішніх обмежень). Мені шкода часу, бо
в мене його уже надзвичайно мало, тому я волію не замислюватися над сутністю «-ізмів»,
а писати і перекладати (причому мені дійсно байдуже, чи буде це писанням «у шухляду»,
чи ні). Відповідно, абсолютно не важливо, належу я до постмодернізму, чи не належу.
Важливими є зовсім інші речі. Зараз у нас узагалі відбувається тотальна інформаційна
і свідомісна революція, про яку чомусь майже ніхто не говорить. Ми починаємо мислити
не повноцінно, а редукованими мислеблоками. Наші предки мислили емоційно, образно,
вони навіть лаялися соковито, красиво, тоді як нині з буденного мислення пересічної
людини випадають «необов’язкові» слова, в першу чергу — прикметники, і насамперед
ті, які називають кольори, емоції, стани... А мова — вона ж жива, вона — як тіло.
Якщо ми не працюємо м’язами, вони атрофуються… Ми поступово вступаємо в епоху цілковито
атрофованої емоційності. Як перекладач я вже не раз стикалася з абсолютно беземоційними
текстами. І йдеться ж про літературу! Це значить, що в літературу, в словесність
приходить уже зовсім інше, ніж перше, письмо, нові виражальні структури, більше
того — що формується новий тип словесності. У літературу приходить вихолощена, прагматично
раціоналізована, вузько функціональна мова: які-небудь кілька тисяч слів (бо нащо
більше?). І це речі набагато глибші й масштабніші, ніж постмодернізм чи постструктуралізм.
Це речі у певному сенсі необоротні.
─ Є різні
визначення поняття «мережева література», однак важко заперечити той факт, що багато
сучасних літераторів ведуть блоґи. Чи може література-в-інтернеті претендувати на
статус цього «нового письма»?
─ Я завжди
стежу за літературою в Інтернеті, останнє, що я читала російською,— Лєна Елтанг.
Мені дуже сподобалася Лінор Горалік; у Мережі є автори, яких я часто перечитую.
Проте я читаю літературу в Інтернеті так, як читала би книжки — тобто власне читаю;
натомість спілкування в Інтернеті, ведення блоґів неминуче забирало б у мене частину
життя. Якщо би я тусувала в Живому Журналі, я не могла би робити перекладів і мені
би зовсім не вистачало часу на те, щоби думати. Повірте, я не перебільшую. Коли
чоловіки пересіли з коней в автомобілі, вони перестали бути чоловіками. Вони вже
не здатні пробігти п’ять кілометрів, тому що їхні серце і м’язи просто не витримають
такого навантаження. Відповідно, люди, які постійно сидять в Інтернеті, мають менше
часу на те, щоби мислити, і в них атрофується пам’ять. З одного боку, виникає і
підтримується ілюзія, що Мережа — це максимально відкритий простір, з іншого боку,
це означає колосальне обмеження персональних можливостей і паразитування одне на
одному, — значно більше, ніж паразитування, скажімо, на книгах, яке є паразитуванням,
так би мовити, в хорошому розумінні цього слова. Наприклад, я паразитую на Еліотові,
бо засвоюю його думки. Але спілкування у Мережі — це інше. Воно з’їдає відчуття
часу і простору. Зізнаюся, що це не для мене. Я вибираю читання книжок і живе спілкування.
Бо навіть на це мені бракує життя!
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10 |