Реферат: Чинники формування суржику

Якщо до початку 1990-х слід констатувати постійне наростання українсько-російського суржику у сферах неофіційного спілкування в плані кількісного збільшення в ньому елементів російської мови (порівняйте навіть баб ушка і дєдушка) і розширення його функціонування по території всієї країни та одночасно помірне використання його елементів у художній творчості, то пізніше в ділянках мовної комунікації, що звичайно обслуговувалися суржик, і в мовній поведінці осіб, які звичайно спілкувалися суржиком, окреслюється кілька інших тенденцій розвитку. Зокрема: а) у зв’язку з розширенням сфери соціального функціонування української мови як державної, з одного боку, активізувався перехід носіїв суржику на усне й писемне спілкування українською літературною мовою, а з другого – внаслідок цього ж посилилося засмічення літературної мови на рівні мовлення елементами суржику; б) у зв’язку зі становленням сфери приватної форми власності в установах цього типу в південно-східних і центральних регіонах, включно з Києвом, стало звичайним функціонування цілком літературної російської мови (зовні це особливо помітно в закладах сфери обслуговування); якщо в радянський час в установах подібного профілю звичайно спілкувалися російською літературною мовою в її «південноросійському» варіанті або українсько-російським чи російсько-українським суржиком, то тепер такі ознаки мовлення дедалі більше характеризують перевірку тільки виконавців некваліфікованих робіт; в) у зв’язку з загальною демократизацією суспільного життя і зняттям редакторських обмежень різко активізувалося вживання стилізованої форми суржику в художній творчості, в розмовному жанрі естради (нерідко в утрируваній формі, відсутній у самій живій мові, наприклад у Б. Жолдака: «про ізвращенцьов», «…який, хоч полностью осліпльонний своєю нездоровою страстью, а все таки собрата прекратіть на время отношенія к нівєсті»).

Прогнозуючи майбутнє українсько-російського суржику, є підстави стверджувати, що: а)відбувається поступовий перехід частини носіїв суржику на спілкування українською літературною мовою, і цей процес може бути вже незворотним; б) явище «забруднення» української літературної мови, неминуче при розширенні кола носіїв і сфер використання будь-якої літературної мови, має, звичайно тимчасового характеру; в) хвиля демонстративного захоплення суржиком у художній творчості, втрачаючи свою епатажність, неминуче піде на спад; г) дальша ж доля конкуренції між українською і російською літературними мовами, які заповнюють ніші мовної комунікації, що вивільняються від суржику, залежить уже від загального розвитку мовної ситуації в країні.

Явище українсько російського суржику стало привертати до себе увагу особливо з останньої чверті 19 сторіччя (наприклад особливості мовлення персонажів української драматургії та критика з цього приводу сатиричне виведення М. Старицьким та іншими письменниками носіїв суржику уже як соціальних типів). В. Жаботинський. Констатуючи це явище як « явну хворобу української мови» (1904), доходив висновку про її занепад, умирання. У радянські часи суржик трактували переважно як проблему культури мови (як української, так і російської в Україні), говорилося про «безграмотний суржик», обережніше про «начальствений суржик». З кінця 1980-х рр. суржик вже стали відверто інтерпретувати як неспростовний доказ глибокої русифікації української мови, говорити про «колоніальний суржик». Значно активізувалося творення і вживання похідних цього слова: суржиковий, суржикізація, суржикізм, суржиконосій та інші. Саме визначення суржику щодо змішаної мови відоме з 1920-х рр.