Реферат: Чинники формування суржику
Якщо до початку
1990-х слід констатувати постійне наростання українсько-російського суржику у
сферах неофіційного спілкування в плані кількісного збільшення в ньому
елементів російської мови (порівняйте навіть баб ушка і дєдушка) і розширення
його функціонування по території всієї країни та одночасно помірне використання
його елементів у художній творчості, то пізніше в ділянках мовної комунікації,
що звичайно обслуговувалися суржик, і в мовній поведінці осіб, які звичайно
спілкувалися суржиком, окреслюється кілька інших тенденцій розвитку. Зокрема:
а) у зв’язку з розширенням сфери соціального функціонування української мови як
державної, з одного боку, активізувався перехід носіїв суржику на усне й
писемне спілкування українською літературною мовою, а з другого – внаслідок
цього ж посилилося засмічення літературної мови на рівні мовлення елементами суржику;
б) у зв’язку зі становленням сфери приватної форми власності в установах цього
типу в південно-східних і центральних регіонах, включно з Києвом, стало
звичайним функціонування цілком літературної російської мови (зовні це особливо
помітно в закладах сфери обслуговування); якщо в радянський час в установах
подібного профілю звичайно спілкувалися російською літературною мовою в її
«південноросійському» варіанті або українсько-російським чи
російсько-українським суржиком, то тепер такі ознаки мовлення дедалі більше
характеризують перевірку тільки виконавців некваліфікованих робіт; в) у зв’язку
з загальною демократизацією суспільного життя і зняттям редакторських обмежень
різко активізувалося вживання стилізованої форми суржику в художній творчості,
в розмовному жанрі естради (нерідко в утрируваній формі, відсутній у самій
живій мові, наприклад у Б. Жолдака: «про ізвращенцьов», «…який, хоч полностью
осліпльонний своєю нездоровою страстью, а все таки собрата прекратіть на время
отношенія к нівєсті»).
Прогнозуючи
майбутнє українсько-російського суржику, є підстави стверджувати, що:
а)відбувається поступовий перехід частини носіїв суржику на спілкування
українською літературною мовою, і цей процес може бути вже незворотним; б)
явище «забруднення» української літературної мови, неминуче при розширенні кола
носіїв і сфер використання будь-якої літературної мови, має, звичайно
тимчасового характеру; в) хвиля демонстративного захоплення суржиком у художній
творчості, втрачаючи свою епатажність, неминуче піде на спад; г) дальша ж доля
конкуренції між українською і російською літературними мовами, які заповнюють
ніші мовної комунікації, що вивільняються від суржику, залежить уже від
загального розвитку мовної ситуації в країні.
Явище українсько
російського суржику стало привертати до себе увагу особливо з останньої чверті
19 сторіччя (наприклад особливості мовлення персонажів української драматургії
та критика з цього приводу сатиричне виведення М. Старицьким та іншими
письменниками носіїв суржику уже як соціальних типів). В. Жаботинський.
Констатуючи це явище як « явну хворобу української мови» (1904), доходив
висновку про її занепад, умирання. У радянські часи суржик трактували переважно
як проблему культури мови (як української, так і російської в Україні), говорилося
про «безграмотний суржик», обережніше про «начальствений суржик». З кінця
1980-х рр. суржик вже стали відверто інтерпретувати як неспростовний доказ
глибокої русифікації української мови, говорити про «колоніальний суржик».
Значно активізувалося творення і вживання похідних цього слова: суржиковий,
суржикізація, суржикізм, суржиконосій та інші. Саме визначення суржику щодо
змішаної мови відоме з 1920-х рр.
|